Талiсман,

1

Для Джека було шоком з’ясувати, що гроші, зароблені такою тяжкою працею, буквально перетворилися на палички — вони скидалися на іграшкові змійки, витесані невправним майстром. Сум’яття тривало хвильку, не більше, а тоді хлопчик сумно посміявся сам над собою. Звісно, палички і були грошима. Коли він прибув сюди, змінилося все. Срібний долар — на монетку з грифоном, сорочка — на камзол, англійська — на говірку Територій, а старі добрі американські гроші — ну так, на сучкуваті патички. Коли Джек перенісся, у нього було всього двадцять два долари, і, як він гадав, тепер у нього була приблизно така сама сума в територіальному еквіваленті, хоча на одному патичку він нарахував чотирнадцять ланок, а на іншому — понад двадцять.

Та основною проблемою були не гроші, а ціни: Джек і гадки не мав, що тут дешево, а що — дорого, і, прогулюючись ринком, відчував себе учасником телевікторини «Нова правильна ціна»[119]. От тільки якщо він наскочить на слизьке тут, то втішного призу не буде і Боб Баркер[120] не поплескає його по спині. Якщо він тут помилиться, вони можуть… ну, гаразд, він не знав напевне, що вони можуть зробити. Вигнати — це точно. Поранити, побити? Можливо. Вбити? Імовірно, все ж таки ні, але ні в чому не можна бути абсолютно певним. Це маленькі люди. Зовсім далекі від політики. А він — чужинець.

Джек повільно пройшов з одного краю галасливого і велелюдного ярмарку в інший, борючись з однією проблемою. Цією проблемою виявився живіт — Джек був смертельно голодним. Він побачив Генрі, який домовлявся з чоловіком, що продавав кіз. Місіс Генрі стояла біля нього, але трішки позаду, даючи чоловікам можливість торгуватися. Жінка стояла до Джека спиною, колишучи дитину на руках — Джейсона, одного з малих Генрі, подумав Джек — і Джейсон побачив його. Малюк помахав Джекові пухлявою ручкою, і Джек швидко відвернувся, намагаючись лишити між собою і сімейством Генрі якомога більше людей.

Здавалося, всюди пахло смаженим м’ясом. Джек бачив продавців, які повільно перевертали на розпеченому вугіллі шматки яловичини — маленькі і великі; бачив підмайстрів, що клали великі шматки чогось схожого на свинину на великі шматки домашнього хліба й несли їх покупцям. Вони скидалися на учасників аукціону. Більшістю покупців були фермери на кшталт Генрі, і виявилося, що їжу вони замовляють так само, як робляться ставки на аукціоні, — вони просто владно підводять руку, розчепіривши пальці. Джек зблизька спостерігав за кількома такими угодами, і щоразу бачив, що предметом обміну слугували сучкуваті патички… але скількох ланок вистачить? — цікавився він. Та це не мало значення. Він мав попоїсти, і байдуже, чи викриє він себе як чужинця під час купівлі, чи ні.

Він пройшов повз шоу мімів, ледь кинувши погляд у їхній бік, хоча значна аудиторія, що зібралася навколо них — переважно жінки й діти, — заходилася схвальним реготом і аплодисментами. Джек рушив до намету з брезентовими стінами, де здоровань з татуюваннями на набряклих біцепсах стояв по один бік ями, у якій тліло вугілля. Семифутовий металевий рожен лежав над ямою. Біля нього з обох боків стояли спітнілі, брудні хлопці. На рожен було нанизано п’ять великих шматків смаженого м’яса, і хлопці в унісон перевертали їх.

— Відбірне м’ясо! — монотонно повторював здоровань. — Відбірне м’ясо! Відбі-і-і-рне м’ясо! Купуйте моє відбірне м’ясо! Тут відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо просто тут! — А тоді мовив убік, до найближчого хлопця: — Ану ворушись, забий тебе Бог. — А тоді знову повернувся до свого монотонного торгового крику.

Повз проходив фермер із дочкою-підлітком, підвів руку й показав на другий зліва кусень м’яса. Хлопці перестали обертати рожен на час, потрібний хазяїну для того, щоб відрізати від смаженого м’яса шматок і покласти його на хліб. Один із помічників підбіг з ним до фермера, який дістав одну зі складаних палиць. Придивившись ближче, Джек побачив, як фермер відламав дві ланки і дав хлопцеві. Коли той побіг назад до намету, покупець поклав палицю назад у кишеню відстороненим, але обережним жестом будь-якої людини, що ховає решту, відкусив великий шматок відкритого сандвіча і віддав решту дочці, чий перший укус був не меншим за батьків.

Живіт у Джека бурчав і корчився. Він бачив те, що бачив… принаймні сподівався на це.

— Відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо! Відбірне… — здоровань перервався і зиркнув униз на Джека. Його густі брови зійшлися над маленькими, але зовсім не дурними очима. — Я чую, яку пісню виводить твій шлунок, друже. Якщо ти маєш гроші, я дам тобі за них м’ясо і попрошу Бога у вечірній молитві благословити тебе. А якщо ти їх не маєш, то забирайся до дідька, і щоб я не бачив тут твоєї тупої овечої морди.

Обидва хлопці, попри надзвичайну втому, розсміялися — вони реготали так, ніби не контролювали звуки, що вилітали з їхніх горлянок.

П’янкий аромат м’яса, що повільно смажилося на рожні, не відпускав його. Він витягнув коротшу палицю і вказав на другий зліва кусень м’яса, не сказавши ні слова. Вирішив, що так буде безпечніше. Продавець щось буркнув, знову витягнув з-за широкого пояса грубого ножа і відрізав шматок, — Джек помітив, що він був меншим за шматок, відрізаний для фермера, та його шлунку вже було на це начхати; той лише божевільно забурчав, передчуваючи частування.

Продавець кинув шматок м’яса на хліб і сам передав їжу Джекові замість того, щоб доручити це комусь із хлопців. Він узяв Джекову палицю і замість двох ланок, відламав три.

У голові пролунав саркастично-вражений голос матері:

«Вітаю, Джекі… тебе щойно ошукали».

Продавець дивився на нього, ощирившись повним ротом гнилих чорних зубів. Він ніби давав йому шанс сказати що-небудь, виявити протест: «Ти зараз просто маєш дякувати мені, що я взяв тільки три ланки, а не всі чотирнадцять. А я міг би, ти знаєш. Хлопче, ти з тим самим успіхом міг би почепити на шию табличку “Я ТУТ ЧУЖИНЕЦЬ І САМ ПО СОБІ”. Тож скажи мені, вівцепикий: ти справді хочеш зчиняти галас?»

Але що він хотів не мало жодного значення — вочевидь, він просто не міг зчинити галас. Та відчув, як його знову виповнює тонка, безсила злість.

— Шуруй, — сказав продавець, уже втомившись від Джека. Він махнув великою рукою перед обличчям хлопця. Під нігтями рубцюватих пальців запеклася кров. — Їдло ти своє отримав. Забирайся звідси.

Джек подумав: «Я б міг показати тобі ліхтарика, і ти побіг би так, ніби за тобою женуться всі чорти з пекла. Показати тобі літака — і ти б, певно, з’їхав з глузду. Гадаю, ти не такий уже й міцний, як собі надумав, друзяко».

Він посміхнувся, і було в його посміху щось таке, що не сподобалося продавцеві м’яса, бо він відійшов від Джека і його обличчя враз стривожилося. А тоді його брови знову зсунулися.

— Геть звідси, я сказав! — заволав продавець. — Забирайся, забий тебе Бог!