Пам’ятаю тільки, як розплющив очі, виходячи з гарячкової напівдрімоти, і почав усвідомлювати, що мені нічим дихати. Палата була заповнена густим сизим туманом, що виїдав очі й подразнював моє хворе горло. І напад болісного грудного кашлю змусив мене нарешті зрозуміти, що все це — не сон.
Я встав із ліжка і зразу втратив орієнтацію в цьому тумані. Навіть якби мені спало на думку покликати на допомогу, то навряд чи я зміг би це зробити через задушливий кашель. Крізь сльози мені іноді вдавалося вихопити абрис світлого прямокутника одного з чотирьох вікон, який відразу ж зникав. Я довго (хоча сумніваюся, щоб це насправді тяглося довго) блукав палатою, натикаючись на спинки ліжок і втрачаючи останні крихти свідомості.
Коли раптом побачив прямо перед собою чиюсь високу фігуру, неясний, але такий знайомий силует… Я зробив крок до нього — неусвідомлено, раніше ніж устигла з’явитися перша думка чи емоція, як подорожній до світла, яке вказує правильну дорогу з глибин підземного лабіринту…
—
Я потягся до його руки…
І знепритомнів.
— На ліжку?
— Так, ти лежав на своєму ліжку, — підтвердив Ренат. Це саме він першим звернув увагу, що крізь віконні рами нашої палати просочується дим. Виходило так, що автобус повернувся з міста саме тоді, коли я розплющив очі від ядухи.
Був вечір, близько дев’ятої, але спати ще не хотілося, і ми, не вимикаючи світла, просто лежали на своїх ліжках. Можна було, звичайно, піти до їдальні, щоб подивитися телевізор, але бажання чомусь не виникло, та й мені знову погіршало. У палаті, яку ретельно провітрили ще вдень, досі відчувався запах горілих простирадл і наволочок. Покидаючи корпус, сестри залили водою тільки частину білизни, і незабаром вона почала диміти знову.
Думаю, що я задихнувся б раніше ніж черговий електрик протверезів і притягся до нашого корпусу або хтось вирішив заглянути усередину, щоб перевірити, чи все гаразд.
Але як же я зміг опинитися на своєму ліжку? Ось що викликало у мене подив. Навряд чи я зумів би це зробити, навіть якби був притомним, а тоді…
— Знову бачив
Замість того, щоб запитати, як Ренат здогадався (напевно, це було неважко прочитати на моєму обличчі, в усякому разі, Ренат міг цілком), я просто кивнув:
— Зовсім, як тато, коли навчав мене грати в шахи.
Я й зараз ясно пам’ятаю той день. Мені незабаром виповниться шість, я сиджу за великим столом у нашій вітальні перед розкладеною шахівницею і переставляю фігури, розташувавши їх у різному порядку. Мене цілком захоплює це заняття. Ось чорні захищаються, кидаючи вперед численну піхоту під командуванням двох довготелесих офіцерів і генерала-тури… А ось чорні й білі об’єднаними силами готуються відбити напад невідомого ворога, будують біло-чорні редути, укріплені на флангах могутньою кіннотою, а боязливі королі туляться один до одного під опікою своїх охоронців-ферзів…
Батько заходить до кімнати, якийсь час спостерігає за цими маневрами.
«Давай навчу тебе грати в шахи», — і сідає навпроти. Сонце за його спиною заглядає у вікно вітальні, танцює яскравими відблисками на полірованому столі, іскріє у вигинах шоломів моїх «солдатів», і я киваю батькові, усміхаюся і мружу очі.
Грати я, звичайно, не навчився, зате дізнався, як ходять фігури, і цього було досить, щоб уліпити мат Дімі вже тиждень по тому. Тому можу сказати: батько встиг мене чомусь навчити — рухати фігури на дошці. Напевно, це вже немало. Я знав хлопців, у яких не було й того. Наприклад, Ренат.
— Але ж тут було повно диму.
— Мені так здалося.