Батут знову витер обличчя й продовжив займатися плакатом.
— До речі, як тобі ідея? — він кивнув на четвірку голів.
— Твоя? Нічого, тільки мені здається, я це десь уже бачив.
— Справді? Чорт… знаєш, мені тепер теж так починає здаватися.
— Давно тут мудохаєшся?
— Не так щоб дуже, але ця спека… уф-ф!.. просто остогидла, — зізнався товстун. Однак цього разу йому вдалося приліпити як слід кутики афіші, а може, це клей устиг підсохнути на сонці й нарешті взявся до справи. — Якщо так піде далі, до вечора не розклею і половини.
— Угу, — погодився Макс, підкурюючи сигарету.
— Слухай… — зірвався Батут, якась раптова думка проступила на його обличчі, як форма начинки через тісто.
— Навіть не проси, — сказав Макс, посміхаючись і відступаючи на крок. — Нізащо цього не робитиму.
Батут теж посміхнувся й подався за ним.
— І не подумаю!
— Мені сьогодні ще треба встигнути домовитися про апаратуру, — почав умовляти Батут. — І зустрітися з…
— Ні.
— Ну, будь…
— Не буду я бігати по всьому місту з твоїми дурнуватими головами!
Товстун шморгнув носом і зупинився.
— Чому ж дурнуватими? Нормальна заморочка, — він оглянувся на приклеєний плакат, витираючи пітні долоні об штани. — Слухай, мені справді до зарізу треба… Добре, я тебе зрозумів, — і назвав суму.
— Ні.
Той додав.
— Усе одно ні, — сказав Макс.