Такі оголошення Максу доводилося зустрічати й раніше в якомусь найскромнішому газетному закапелку, якщо газета взагалі потрапляла до його рук, що бувало вкрай рідко. Однак це оголошення викликало в нього якусь незвичайну цікавість. І ще щось, що Макс не зміг одразу визначити, зате відчув майже фізично — наче по шкірі пробігла гігантська стоніжка.
До того ж у всьому цьому була присутня чимала частка очевидної нісенітниці.
По-перше, якого біса комусь знадобилося волоктися аж сюди, щоб приліпити це оголошення в такому незручному місці? По-друге, що означає «безкоштовно»? Мабуть, у цього «фахівця» поїхав дах, якщо він має намір тягатися з кимось задурно, нехай навіть охочих запам’ятовувати стозначні числа й цитати з рекламних телеблоків з першого разу знайдеться небагато. По-третє, не було зазначено номера телефону, лише адреса, при цьому не на відривній «локшині», а нашкрябана звичайною кульковою ручкою одразу під текстом, наче того, хто дав це оголошення, не особливо непокоїло, прочитає хтось його чи ні. Дивно, що воно взагалі так довго провисіло на стовпі. У Макса промайнула весела думка, що, можливо, він єдина людина на світі, яка його прочитала. У кожному разі саме
Він поклав оголошення на журнальний столик і раптом вирішив внести деякі корективи у свої завтрашні плани. Ні, він не збирався скасовувати візит до Лени, просто перед тим заскочить за вказаною кульковою ручкою адресою. Що б не приховувалося за цим оголошенням, воно викликало цікавість.
Макс зробив два кроки від журнального столика й на секунду завмер — здається, до нього нарешті дійшло, що, крім подиву, в ньому розбудило оголошення.
Якесь дивне передчуття.
Або передчуття чогось дивного.
Уночі йому наснився Батут.
Він зайшов до кімнати з шафи й запитав, чи не хоче Макс побачити класний фокус, і, не чекаючи відповіді, ляснув батогом, що з’явився в руці. Після чого дверцята шафи раптом знову відчинилися і звідти, підстрибуючи, як м’ячі, вискочили чотири відрубані голови учасників «Драглайн-2».
Ще один ляскіт батога — і голови, продовжуючи дике стрибання кімнатою, у неймовірному ритмі затягли хором «Лолейнью» тонкими підерастичними голосами.
«Бачив? — Батут, наче сам не очікуючи такої спритності від голів, перевів захоплений погляд на Макса. — Крута заморочка, правда?»
«Напевно, їм сподобається», — сказав Макс, точно знаючи й водночас не маючи жодного уявлення, хто такі
Він штовхнув ногою найближчу до нього голову, яка, здається, належала соло-гітаристу. Та прокотилася в Батута між ніг і з криком врізалася в стіну.
«Гол!» — сказав Батут здивовано, немов несподівано всрався на людях.
«Добре, забери їх, поки вони тут усе не вимастили».
Той коротко ляснув батогом, і голови по черзі заскочили назад у шафу.
Батут увійшов за ними.
«Побачимося на концерті», — він махнув рукою на прощання, наче сідав у трамвай, і зачинив за собою дверцята.
«Па-па…» — кинув Макс і зрозумів, що він сидить на дивані, одягнений у якийсь дурнуватий костюм, а на його колінах лежить яскраво-червоний ковпак з чорним поперечним написом ШУМЕН.
…І прокинувся.