Арсен провів його тоскним поглядом, а потім повернувся до невістки.
— Яно, це друга смерть за два тижні. У школі сьогодні буде пекло. Перевірятимуть усе — від підвалу до бібліотеки, в усіх, від прибиральниць до директора, хіба що мазків із задниці не братимуть. Марк, попри те що ні до чого не причетний, мусить через це пройти. Невже так важко зрозуміти? — Яна, опустивши очі, хитала головою. Чоловік карбував далі: — Я кажу вам не втручатися не тому, що переконаний, начебто пасивність що-небудь змінить. Я кажу не втручатися, бо сподіваюся, що через цю пасивність, — дід показав рукою в бік дверей, за якими зник хлопець, — коли Марк зрозуміє, що, нагримавши на тебе, помилився (а він зрозуміє, повір), він не матиме вас за найлютіших ворогів.
Яна підвелася та почала прибирати зі столу тарілки.
— Ви завжди стаєте на його бік, — ображено зауважила вона.
— Ні. Я лише вказую найкоротший шлях до вирішення проблеми. — Арсен також устав з-за столу. — Залиш, я приберу.
Він повикидав недоїдки та поскладав посуд до посудомийки. Потім узявся прибирати на кухні — чи радше імітувати прибирання, — аж поки Віктор, а за ним і Яна не пішли на роботу. Коли двері за невісткою зачинились, Арсенові рухи спершу сповільнилися, ніби в іграшки, в якої закінчився завод, а потім він — усе ще з рівною спиною, анітрохи не згорблений у свої шістдесят сім — важко опустився на стільчик і застиг обличчям до вікна. Ореол упевненості, який огортав його, неначе димова завіса, безслідно зник.
Арсен був поганим батьком і завжди це знав. Наприкінці 70-х, після народження Віктора, Бібі постійно дорікала йому, просила приділяти синові більше уваги, і вони часто сварилися. Арсен дратувався: вважав, що чоловік повинен заробляти гроші, а теревені про те, що цукеркові обгортки слід викидати у смітник чи як правильно сякатися в носовичок, — це прерогатива жінок. У 80-х він працював другим помічником капітана на контейнеровозі Чорноморського пароплавства «Композитор Кара Караєв», який здійснював регулярні рейси з Одеси до В’єтнаму. Невдовзі чоловік таки схаменувся, збагнувши, що в його домі підростає цілковито незнайома для нього істота чоловічої статі, та було вже пізно. Арсен і його син перетнули невидиму межу, за якою руйнувався причинно-наслідковий зв’язок, і відтоді, що дорожчі подарунки Арсен привозив, що більше часу намагався провести із сином, то менше отримував. На початку 90-х розвалився Союз, і роботи не стало. Арсен Грозан чотири роки пропрацював на турецькому суховантажі. Умови були жахливими, рейси тривали по десять місяців, зате його сім’я принаймні не бідувала. А потім, одного дня, вже після підписання контракту з норвежцями, коли життя нібито почало налагоджуватися, Арсен повернувся до України і не застав Віктора вдома. Впродовж 2000-х вони зустрічалися лічені рази, завжди в кав’ярнях, ніколи не вдома, і після кожної зустрічі Арсен почувався так, наче бачився із привидом. Він не впізнавав сина. Перед ним сидів ласий до грошей, дріб’язковий і до скрипу зубовного непривітний чоловік.
2010-го, коли добігав кінця другий термін у «Höegh Autoliners», Грозан успішно пройшов медогляд і міг без проблем продовжити контракт. 2011-го «Höegh Trotter», на якому він плавав під командуванням капітана Сольберґа, порізали на металобрухт, а сам Сольберґ вийшов на пенсію. Арсен іще тоді, 2010-го, розумів: якби залишився, то, майже напевно, за рік отримав би під своє командування один із найновіших Höegh’івських ролкерів. Утім, спостерігаючи, як Маркові спроби знайти взірець для власної поведінки розбиваються об Вікторові черствість і байдужість, старий моряк вирішив повернутися.
Після смерті Бібі Арсен продав їхню квартиру та переїхав жити до сина та невістки. За виручені з продажу житла та накопичені впродовж роботи на норвежців гроші сім’я купила нову чотирикімнатну квартиру в центрі Рівного, куди й перебралася минулого літа.
Арсен не жалкував. Ні за чим.
Хіба що було трохи гірко усвідомлювати, що він, не вагаючись, зрікся кар’єри заради онука, а Марк — попри все — любив батька більше за нього.
4
Марка тіпало всю дорогу до школи. У роті стояв гіркий присмак, наче слова, що так невчасно зірвалися з язика за сніданком, були вимащені гірчицею із димедролом. Сльози олов’яною поволокою застилали очі. Він не плакав, ні, почувався радше розгубленим, однак предмети у полі зору поставали розмазаними, ніби в тумані.
Уже на шкільному ґанку хлопець згадав, що першого уроку немає, і здригнувся від спалаху роздратування, короткого, мовби виблиск металу, і водночас достатньо сильного, щоб усвідомити, що нічого подібного раніше не відчував. Тепер доведеться невідь-де тинятися аж годину. Втім, злість швидко минула. На кілька секунд він застиг у нерішучості (від думки про те, щоб піти додому, під серцем засмоктало), потому, склавши руки на грудях, розвернувся спиною до школи. І тоді зауважив: усі, хто піднімався ґанком, кидали на нього скоса насторожені погляди й старанно обходили стороною. Це було особливо помітно, бо Марк стовбичив за крок від дверей.
Іще гірше за сторожкі погляди дошкуляло перешіптування. Попід будівлею 15-ї школи — і з боку Пластової, і з боку Пушкіна — вишикувалось зо два десятки машин, до входу неперервним потоком стікалися учні, проте звуки затихали, вичахали під ґанком, як мов їх глушили невидимим силовим полем. До Марка долітав лише жовчний шепіт, із якого було годі вирізнити слово. Хлопець нервовим жестом поправив окуляри й почав дивитися поверх голів. Зачепився поглядом за ватагу семикласників, які, штовхаючись і регочучи, перетинали перехрестя, проте вони затихли, щойно побачили, що Марк на них дивиться.
Зрештою Марк спустився зі шкільного ґанку та зайшов за клумбу, краєм ока спостерігаючи, як його проводжають очима. Зупинився, все ще не знаючи, як бути. У животі бурчало — він не встиг поїсти, — ступні помалу пробирало холодом (до школи від їхнього будинку менш як п’ятсот метрів, тож Яна, коли не було дощу, дозволяла Маркові піти на уроки в кедах).
Зателенькав дзвінок. Двоє десятикласників неквапливою ходою клигали до школи. За перехрестям один озирнувся, тицьнув пальцем у Марка та щось проказав. Другий повернув голову й скривився — чи то презирливо, чи то з відразою. Марк провів понурим поглядом обох, аж поки вони не зникли за дверима, а тоді відчув, як у грудях розростається пекуча образа і якась безформна, несфокусована злість. Він злостився ні на кого та водночас на всіх. Арсен мав рацію: у новій школі, в якій за півроку Марк так і не зміг освоїтися, хлопцю важливо було почуватися прийнятим, не залишитися на узбіччі. Натомість упродовж останніх місяців Марка, по суті, перестали помічати. Спочатку, ще у вересні, хлопця зустріли зі сторожкою цікавістю, як зрештою і будь-якого новачка, проте цікавість доволі швидко згасла. Невдовзі Марка почали штрикати насмішками, промацуючи поріг чутливості, з’ясовуючи, як далеко новачок дасть їм змогу зайти. Втім, знущання завмерли, по суті, в зародку. На початку жовтня раптом стало зрозуміло, що невисокий круглолиций новачок розумніший не лише за решту учнів 8-А, але й за окремих учителів, і замість підлабузнюватися завжди намагається учителям опонувати. Що особливо здивувало Маркових однокласників і що, ймовірно, остаточно вберегло його від цькувань — хлопець навчався майже не докладаючи зусиль. Марк Грозан не був зубрилкою, радше навпаки — через дивовижну здатність засвоювати все на льоту він практично не вчив. Для підготовки до контрольної йому достатньо було прогорнути кілька сторінок у підручнику на перерві перед уроком. Зіграло роль також і те, що хлопець завжди радо давав списувати.
Ще одна причина появи довкола Марка захисного бар’єру стосувалася його батька. Або якщо говорити більш точно: зарплатні його батька. Одним із завучів 15-ї школи працювала Марина Єзерська. Її дочка, Леся, була старостою 8-А. Наприкінці червня 2015-го молодший Маринин брат, двадцятисемирічний Олексій Яцик, влаштувався бухгалтером у рівненський офіс «Затишної кімнати». Бухгалтером Яцик виявився нікудишнім, тож через місяць його вигнали. Та все ж він устиг дещо дізнатися та розповів сестрі, що Віктор Грозан, його бос, за перший місяць літа отримав тридцять шість тисяч зарплатні. І це без преміальних. Невдовзі про це було відомо Лесі, а від Лесі — всьому 8-А. Ніхто із класу не міг збагнути, що такого може робити людина в Рівному — звичайна людина, із плоті та крові, не програміст і не бандит, — щоб заробляти тридцять шість тисяч гривень на місяць. Таким чином частина таємничої Вікторової аури ніби передалася його синові, й відтоді Марка Грозана не займали, згадуючи про новачка лише під час контрольних робіт.
За невеликим винятком. Позаминулої середи, 17 лютого, на якийсь час про Марка заговорила вся школа. Це сталося після раптової смерті десятикласника Тохи Шпакевича.
Сьомим уроком тієї середи була фізкультура. Марк чергував, тому затримався, наводячи лад у кабінеті географії, та прийшов до роздягальні останнім. Його це влаштовувало: він соромився своїх стегон і живота, тож за можливості волів перевдягатися наодинці. Єдиним, кого хлопець побачив у роздягальні, був Тоха Шпакевич із 10-Б: у 10-Б сьомим уроком також стояла фізкультура. Марк прослизнув повз старшокласника, крадькома розглядаючи його. Гострий борлак, худі ребристі груди, кістляві руки, обплетені, немов мотузками, товстими венами. Високий, як жердина, Тоха впродовж двох останніх років грав на позиції атакувального захисника у шкільній баскетбольній команді. Тоха Шпакевич чи не єдиний зі спортсменів-старшокласників не кошмарив за першої-ліпшої нагоди хлопців із молодших класів, тож Марк почувався відносно розслабленим.
ebooksa