— Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.
На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.
Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.
— Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.
— Оце і є те, що ти шукала? — спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.
Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.
— Він написаний якимось шифром, — сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.
— Ніякий це не шифр. Це грецька мова, — заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.
— І про що ж там ідеться? — поцікавилася Сара.
— Саро! — докірливо кинула їй Емілі. — Помовч! Це приватний лист.
— Цей лист — від Філіпа. Він бачився з ними, — схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.
Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.
— Ну, і як?
— Вони були з ним на свята.
«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», — прочитала вголос Ізабо.
— А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? — Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.
— Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.
— А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, — погодилася Сара. — Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.
— Це іще не все, — продовжила Ізабо. — «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків — тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».
Сара спитала, стиха вилаявшись:
ebooksa