Моє серце тьохнуло, коли я на нього поглянула. А він посміхнувся, відчувши цю нерівномірність серцебиття, і повів до ліжка. Ми скинули нашу одежу, кинувши її на підлогу, де вона лежала двома білими калюжками, що відбивали сріблясте світло, яке йшло з вікон.
Легкими, мов перо, дотиками Метью почав пестити моє тіло, відстежуючи пальцями ті ледь помітні зміни, як вже відбувалися в моєму тілі. Він подовгу затримувався над кожним сантиметром чутливої плоті, але його холодні й уважні дотики лише посилювали біль, а не вгамовували його. Кожен поцілунок був так само витіюватим та непростим, як і наші почуття стосовно майбутньої дитини. Водночас ті слова, які Метью шепотів мені в темряві, спонукали мене повністю зосередитися на ньому. Коли чекати далі вже було нестерпно боляче, він увійшов у мене, і рухи його були такими ж ніжними й неквапливими, як і його поцілунок.
Я вигнула спину, намагаючись збільшити наш фізичний контакт, і Метью посміхнувся. Він опинився по центру дуги мого тіла, на вході до моєї матки. І в цю коротку але, здавалося, нескінченну мить батько, мати і дитя опинилися так близько один до одного, що ближче не буває.
— Усю мою душу, все моє життя, — пообіцяв він, рухаючись у мені.
Я скрикнула, і Метью тримав мене, допоки я не припинила тремтіти. А потім почав цілувати мене по усій довжині мого тіла, починаючи з мого відьминого третього ока, потім перейшовши до моїх губ, горла, впадини між грудьми, сонячного сплетіння, пупка і закінчуючи нижньою частиною живота.
Він подивився на мене зверху вниз, похитав горловою і посміхнувся хлопчачою посмішкою.
— Ми з тобою зробили дитину, — ошелешено мовив він.
— Так, зробили, — погодилася я і теж посміхнулася у відповідь.
Метью ліг плечима мені між ноги і розсунув їх. Оповивши однією рукою моє коліно, а другою — протилежне стегно в такому місці, де можна було намацати пульс, він поклав голову мені на живіт, наче то була подушка, і солодко зітхнув. Не видаючи ані звуку, він прислухався до легенького шуму крові, яка тепер підтримувала життя нашої дитини. Почувши той шум, він схилив свою голову так, що наші погляди зустрілися. Метью посміхнувся щирою радісною посмішкою і повернувся до свого чергування.
В освітленій свічками темряві різдвяного ранку я відчула спокійну силу, породжену нашим взаємним коханням. Переставши бути самотнім метеором, що рухається у просторі та часі, я перетворилася тепер на частину складної планетарної системи. Мені належало навчитися зберігати власний центр тяжіння, коли мене тягнутимуть у той чи інший бік тіла більші й потужніші за мене. Інакше Метью, де Клермони, наша дитина та Конгрегація можуть зіштовхнути мене з курсу.
Я недовго прожила зі своєю матір’ю, але навіть у сім років вона встигла навчити мене багато чому. Мені пригадалася її безмежна любов, обійми, що, здавалося, тривали цілими днями, згадалося, що вона завжди мала рацію, коли мені це було потрібно. Правильно зауважив Метью: діти потребують любові, надійного джерела комфорту та дорослого, охочого взяти за них відповідальність.
Настала пора кинути ставитися до нашого спільного перебування тут як до семінару фахівців з шекспірівської Англії і натомість трактувати це перебування як мій останній і найліпший шанс дізнатися — хто я така, щоб моїй дитині також було легше визначити й збагнути власне місце у світі.
Та спершу мені слід було знайти яку-небудь відьму.
Вихідні ми провели відносно спокійно, упиваючись нашою таємницею і втішаючись прогнозами всіх майбутніх батьків. Чи матиме найновіший член родини де Клермонів чорне, як у батька, волосся та блакитні, як у мене, очі? Чому він віддаватиме перевагу — точним наукам чи історії? Буде він вправним майстром, як Метью, чи стане такою ж незграбою, як і я? Стосовно ж статі дитини наші думки розійшлися. Я не сумнівалася, що у мене хлопчик, а Метью був так само впевнений, що то дівчинка.
Виснажені й піднесено-щасливі, ми відірвалися від наших думок про майбутнє і почали роздивлятися Лондон шістнадцятого сторіччя з теплої затишності наших апартаментів. Ми розпочали з вікон, що виходили на Вотер-Лейн, крізь які я видивилася далекі вежі Вестмінстерського абатства, а закінчили огляд у кріслах, підсунутих до вікон у спальні, звідки виднілася Темза. Ані холод, ані сам факт різдвяних вихідних були не в змозі утримати човнярів від свого бізнесу: постачати товари та перевозити пасажирів. Наприкінці нашої вулиці на східцях, що вели до води, зібралися наймані веслярі-перевізники, а неподалік підстрибували на хвилях їхні порожні човни.
У міру того як приплив змінювався відпливом, Метью увесь вечір ділився зі мною спогадами про місто Лондон. Він розповів про ті часи в п’ятнадцятому сторіччі, коли Темза замерзала більш ніж на три місяці — так надовго, що заради заробітку на пішоходах на кризі будували тимчасові крамниці. Він пригадав також свої роки, змарновані в «Тевіз Інн», де він учетверте й востаннє зображав бажання студіювати право.
— Я радий, що ти зможеш побачити це перед нашим від’їздом, — сказав він, стискаючи мою руку. Люди почали одні за одними запалювати свої ліхтарі, чіпляючи їх на носах човнів та виставляючи у вікнах жилих будинків та постоялих дворів. — Ми навіть спробуємо побувати на Королівській біржі.
— Ти хочеш сказати, що ми повертаємося до Вудстока? — розгублено спитала я.
— Скоріш за все, ненадовго. А потім повернемося до нашого сьогодення.
Я ошелешено витріщилася на Метью, утративши дар мови.
ebooksa