Сповідь відьом. Тінь ночі

— Refero mihi in latine, quaeso, — сказав мені Метью професорським тоном.

Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.

Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.

Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.

— Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, — промимрила я.

Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь — дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття — результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.

Коли ми йшли, чоловіки й жінки відривали свої очі від роботи і з неприхованою цікавістю визирали з вікон, поштиво киваючи головами, коли помічали Метью та Генрі. Ми пройшли повз друкарню, потім — повз заклад, у якому цирульник підстригав якогось чоловіка, а після цього обігнули гамірну майстерню, де стукіт молотків та жар свідчили про те, що там займалися обробкою металу.

У міру того як відчуття дивовижності й незвичності блякло, я змогла зосередити свою увагу на тому, що казали люди, на виразах їхніх облич. Метью вже казав мені, що в нашому районі було повно іноземців, але я все одно здивувалася, бо те, що чулося довкола, нагадало мені про Вавилонську вежу. Я обернулася до нього.

— Якою мовою вони розмовляють? — пошепки спитала я, зиркнувши на пухкеньку жіночку в синьо-зеленій жакетці, отороченій хутром. Я помітила, що та жакетка була за фасоном схожою на мою.

— Та якимось діалектом німецької, — відповів Метью, нагнувши до мене голову, щоб я могла чути його крізь вуличний шум.

Ми пройшли крізь арку старої сторожки. Провулок розширився до розмірів вулиці, яка, попри всі негаразди, примудрилася зберегти майже всю свою бруківку. Праворуч від нас у просторому багатоповерховому будинку вирувало життя.

— Це — Домініканський монастир, — пояснив Метью. Коли король Генріх повиганяв священиків, він перетворився на руїну, а згодом — на багатокімнатне помешкання, що здається в оренду. Важко навіть сказати, скільки людей напхалося туди зараз. — Він кинув погляд через двір, де похила стіна з дерева й каміння сполучала проміжок між житлом та тильною частиною сусіднього будинку. У ній виднілася жалюгідна подоба дверей, причеплених усього на двох завісах.

Метью поглянув угору, на собор, а потім — униз, на мене. Вираз його обличчя пом’якшав.

— До біса обачність. Ходімо.

Він спрямував мене крізь отвір між секцією старої міської стіни та будинком, що мав такий вигляд, наче збирається скинути свій третій поверх на голови перехожим. Вузеньким проходом можна було рухатися лишень завдяки тому, що всі решта рухалися в тому самому напрямку: вперед, на північ і до виходу. Людська хвиля винесла нас на іншу вулицю, яка була значно ширшою Вотер-Лейн. Натовп збільшився, і шум посилився.

— Ти ж казав, що у свято місто буде майже безлюдним, — докірливо зауважила я.

— А так воно і є, — відповів Метью. А через кілька кроків ми потрапили до іще сильнішого виру. Я стала, як укопана.

Вікна собору Святого Павла мерехтіли у тьмяному денному світлі. Церковний двір довкола нього був заповнений величезною масою людей: чоловіками, жінками, дітлахами, учнями, слугами, церковниками та військовиками. Ті, хто не кричав, прислухалися до тих, хто кричав, і скрізь, куди не кинь оком, виднівся папір. Він висів на мотузках, прибитих до будь-якої твердої поверхні ззовні книжкових яток. Папір мав форму книг, якими вимахували перед носами роззяв. Одна група молодиків скупчилася біля стовпа з прикріпленими до нього повідомленнями, що тріпотіли на вітрі, і прислухалася, як хтось повільно читав оголошення про прийом на роботу. Час від часу хтось відходив від гурту, товариші напутливо плескали його по спині, і щасливчик, насунувши на лоба шапку, вирушав на пошуки вказаного в оголошенні робочого місця.

— Ой, Метью! — тільки й змогла сказати я.

А люди продовжували вирувати довкола нас, завбачливо уникаючи кінчиків довгих мечів, які мої супроводжувачі носили на попереках. Мені в каптур дмухнуло вітром.