— Кажуть, що до його послуг вдається навіть графиня Пемброкська, коли її сина мучить мігрень, — додав чоловік Жаклін. Значить, уже весь район знає, що я зупинилася в замку Бейнардс. Мала рацію Мері: за нами стежать. — Крамниця пана Гестера розташована неподалік набережної Павла; вона позначена вивіскою із зображенням дистилятора.
— Дякую, майстре Філд. — Скоріш за все, набережна Павла має бути поблизу цвинтаря собору Святого Павла, і я вирахувала, що матиму достатньо часу, щоб сходити туди сьогодні ж. А потім подумки перекроїла заздалегідь запланований маршрут.
Коли я, попрощавшись, вийшла, Франсуаза та П’єр повернулися в протилежний бік провулку, явно збираючись провести мене додому.
— Я збираюся сходити до собору, — сказала я їм, рушаючи в протилежному напрямку.
Та дорогу мені, як це не дивно, заступив П’єр.
— Мілорд буде невдоволений.
— Мілорда тут немає. Метью дав суворі вказівки, що мені не можна ходити туди без вас. Але він не сказав, що я є в’язнем у власному домі, — сказала я, ткнувши Франсуазі книги та булочки. — Якщо Метью повернеться раніше за мене, то скажіть йому, де ми і що невдовзі ми повернемося.
Франсуаза взяла пакунки, обмінялася довгими поглядами з П’єром і пішла назад провулком Вотер-Лейн.
— Будьте обережні, мадам, — промимрив П’єр, коли я проходила повз нього наперед.
— Я завжди обережна, — спокійно відказала я і ступила прямо в калюжу.
На вулиці, що вела до собору, зіштовхнулися два екіпажі й перекрили рух. Візки, що захарастили проїжджу частину, скидалися на криті фургони і аж ніяк не нагадували стрімкі й елегантні карети у фільмах, знятих за творами Джейн Остін. Я обійшла їх по краю разом із П’єром, який від мене не відставав, ухиляючись від роздратованих коней і так само роздратованих пасажирів, які повиходили на дорогу і гучно лаялися, розбираючись, хто з них винуватий. Лише кучери були спокійно-незворушними. Вони сиділи над збуреним натовпом високо на козлах і невимушено теревенили зі своїми колегами, не беручи участі у сварці.
— А таке часто трапляється? — поцікавилася я у П’єра, відкинувши свій капюшон так, щоб мати змогу бачити його.
— Оці нові екіпажі — це просто якийсь жах, — відповів він, скорчивши кислу міну. — Коли люди ходили пішки або їздили верхи на конях, було набагато краще. Але толку все одно не буде, бо ці фургони ніколи не приживуться, і невдовзі від них усі повідмовляються.
«Те саме колись казали й Генрі Форду», — подумала я.
— А звідси далеко до набережної Павла?
— Мілорд недолюблює Джона Гестера.
— Я не про це тебе питала, П’єре.
— А що мадам бажають там придбати? — П’єр уміло користувався прийомом «з’їжджання» з теми, та я добре знала цей метод іще зі шкільної парти. Але я не збиралася нікому казати про істинні причини нашого походу через Лондон.
— Книги, — коротко кинула я.
Ми увійшли до загородженого простору побіля собору, де кожен дюйм, не зайнятий папером, був зайнятий продавцем якогось товару чи послуги. У прибудові до якогось сарайчика сидів літній чоловік із добродушним обличчям. Сам же сарайчик був прибудований, у свою чергу, до стіни собору. Тут подібні споруди були звичним явищем. Біля його «кіоску» зібралася чималенька купа людей. Якщо мені пощастить, то серед них знайдеться відьма.
ebooksa