Очі Вітмора змістилися від столу до неї.
— А треба? Я ж ненадовго. Я прийшов сюди лише для того, щоб підтвердити, що моїй бабусі не ввижаються зебри там, де є лише коні.
— Вибачте, я вас не зрозуміла, — промимрила Феба, стиха наближаючись до столу. Зі зворотного боку його поверхні, біля шухляди, була кнопка тривоги. Якщо цей нахаба і надалі порушуватиме правила поведінки, то вона натисне її.
— Пакунок, — повторив Вітмор, не зводячи з неї очей. У них блиснула іскорка цікавості. Феба схрестила на грудях руки, намагаючись її загасити. Науковець показав рукою на оббиту м’яким матеріалом скриньку на столі, навіть не дивлячись на неї. — Гадаю, що оце і є те, що мені потрібно.
— Будь ласка, сідайте, пане Вітмор. Робочий день уже давно скінчився, я втомилася, до того ж, вам слід заповнити деякі документи, перш ніж ознайомитися з тим, що вам залишила Сільвія. — Феба підняла руку і почухала занімілу потилицю, бо їй доводилося високо задирати голову, щоб дивитися Вітмору у вічі. Вітмор сердито повів ніздрями і картинно підняв очі. При цьому Феба помітила, що його вії були темнішими за русяве волосся і довшими, ніж у неї. За такі вії будь-яка жінка готова на будь-який злочин.
— Ви б краще віддали мені оту скриньку, міс Тейлор, та я й пішов би собі. — Різкий хрипкий голос змінився на низький бас, в якому прозвучала загроза, хоча Феба не могла збагнути — навіщо? Що він збирався зробити — вкрасти скриньку і втекти? Вона знову подумала було про кнопку тривоги, але вирішила, що цього робити не варто. Бо Сільвія сказиться від злості через те, що вона образила клієнта, викликавши охорону.
Натомість Феба підступила до столу, взяла аркуш паперу та ручку і, повернувшись, тицьнула їх відвідувачу.
— Чудово. Можете зробити це стоячи, якщо вам так бажається, докторе Вітмор, хоча, як на мене, це дуже незручно.
— Зі мною вже давно ніхто не був таким люб’язним, — відказав Вітмор, саркастично посміхнувшись. — Утім, якщо зважати на настанови Гойля, то вам краще звати мене «Маркус».
— Гойля? — Феба зашарілась і випросталася на повний зріст. Вітмор явно не сприймав її всерйоз. — Здається, такий тут не працює.
— Я впевнений на двісті відсотків, що не працює, — зауважив науковець, ставлячи свій підпис. — Ніяк не може працювати, бо Едмунд Гойль помер іще в 1769 році.
— Я працюю в Сотбі доволі недавно. Вибачте, що не зрозуміла натяку, — пирхнула Феба. І знову вона опинилася надто далеко від прихованої кнопки виклику охорони. Може, Вітмор і не грабіжник, але дуже схожий на психа.
— Візьміть вашу ручку, — ввічливо мовив Маркус, — і вашу форму. Ось бачите? — спитав він, підсуваючись ближче до Феби. — Я дійсно зробив усе те, що ви просили. Насправді я надзвичайно вихований хлопець. Про це потурбувався мій батько.
Феба взяла у нього ручку й папір. При цьому її пальці злегка торкнулися руки Вітмора. Вона виявилася такою холодною, що у дівчини аж мурашки по спині побігли. На мізинці дивного науковця вона помітила масивну золоту печатку. Вона мала якийсь аж надто середньовічний вигляд, але навряд чи хто при своєму розумі стане розгулювати Лондоном із такою рідкісною й коштовною штукенцією на руці. Напевне, то була підробка — хоча й дуже гарна.
Феба ретельно перечитала заповнений бланк і повернулася за стіл. Здавалося, все було в порядку, а якщо цей чоловік виявиться якимось кримінальником — що її абсолютно не здивувало б — вона принаймні не буде винуватою в тому, що порушила інструкції. Феба підняла віко скриньки, готуючи віддати її на огляд дивному панові Вітмору. Вона дуже сподівалася, що невдовзі зможе піти додому.
— Ой! — здивовано вигукнула вона. Вона очікувала побачити казково гарне намисто чи набір вікторіанських смарагдів у розкішному золотому філіграні — щось таке, що сподобалося б її бабусі.
Натомість скринька містила дві овальні мініатюри, вставлені в ніші, виготовлені якраз відповідно до їхньої форми, щоб захищати витвори мистецтва від пошкодження. На одній мініатюрі була зображена жінка з довгим золотистим волоссям, що мало легкий рудуватий відтінок. ЇЇ серцеподібне обличчя обрамляв відкритий рюш. Її світлі очі дивилися на глядача зі спокійною впевненістю, а рот вигнувся в лагідній посмішці. Мініатюра мала яскраво-синє тло, характерне для творів художника ілюстратора Єлизаветинської доби Ніколаса Гільярда. Друга мініатюра зображала чоловіка з кучмою чорного волосся, відкинутого назад із чола. Рідкувата борідка та вуса робили його дещо молодшим, ніж було видно з погляду чорних очей, а біла лляна сорочка також була розстебнута на шиї, відкриваючи шкіру, що була ще білішою за тканину. Довгі пальці чоловіка тримали коштовну прикрасу, що звисала на товстому ланцюжку. На задньому фоні танцювали й звивалися язики полум’я, символізуючи пристрасть.
Тихенький подих торкнувся вуха Феби.
— Господи Ісусе, — мовив Вітмор так, наче щойно побачив привида.
— Гарні, еге ж? Напевне, цей набір мініатюр ми отримали зовсім недавно. Якесь старе подружжя знайшло їх захованими всередині срібної шафки, коли вони хотіли замінити старі предмети новими. Сільвія божиться, що вони підуть за високу ціну.
ebooksa