Було надвечір’я першого дня весни, будинок наповнювався ароматами свинини та булочок, як раптом до мене причепився непосидючий восьмирічний шибеник.
— Пані Ройдон! — скрикнув Джек, зариваючись обличчям у мій корсаж і міцно обхоплюючи руками талію.
— А ви знаєте, що насправді Прага складається з чотирьох міст? Лондон — це одне місто. А тут також є й замок, і ріка. А завтра П’єр пообіцяв показати мені водяний млин.
— Привіт, Джеку, — сказала я, погладивши його по голові. Навіть під час важкої зимової подорожі до Праги він примудрився різко вирости. Напевне, П’єр натоптував його їжею. Я підняла очі й, посміхаючись, поглянула на П’єра та Енні. — Метью так зрадіє, що ви приїхали. Він за вами дуже сумував.
— І ми за ним теж сумували, — сказав Джек і, закинувши голову, поглянув на мене. Під очима він мав темні круги, і, незважаючи на вибухове зростання, він все одно виглядав хирлявим.
— Ти що, хворів? — спитала я, мацаючи його лоб.
У цьому жорсткому кліматі застуда могла стати смертельною, а в Старому Граді подейкували про якусь лиховісну епідемію, яка, на думку Метью, була не чим іншим, як спалахом грипу.
— Останнім часом він погано спить, — тихо сказав П’єр. Із його невеселого тону я здогадалася, що справа значно серйозніша, але вирішила розпитати про це згодом.
— Ну що ж, сьогодні ти добре виспишся. У твоїй кімнаті на тебе чекає велетенське ліжко з пуховою периною. Йди з Терезою, Джеку. Вона покаже тобі твої речі й викупає тебе перед вечерею. — Щоб не вторгатися в особисте життя вампірів, теплокровні мали спати біля Метью та мене на другому поверсі, оскільки через вузьку конструкцію будинку на першому поверсі розміщувалися лише вітальня та кухня. Решта ж вампірів-домочадців забили собі місце на горішньому третьому поверсі, звідки відкривалася чудова панорама навколишнього ландшафту, а вікна можна було розчиняти навстіж назустріч усім стихіям.
— Пане Ройдон! — верескнув Джек і, кинувшись до дверей, відчинив їх, перш ніж Тереза встигла його зупинити. Як він відчув наближення Метью, було незрозумілим, зважаючи на сутінки та тиху ходу Метью по килиму з коричневої шерсті.
— Та не верещи ти, — сказав Метью, спіймавши хлопчика, перш ніж він встиг ударитися об тверді вампірські ноги. Коли Джек проходив повз Гелоугласа, той швидко зняв з нього шапку та рукою скуйовдив йому волосся.
— Ми мало не замерзли. На річці. А одного разу сани перекинулися, але собака не постраждав. Я їв смаженого вепра. А в Енні спідниця потрапила в колесо, і вона ледь не гепнулася з воза. — Джеку кортіло розповісти про подорож все й відразу, і слова сипалися з нього, мов горох. — Я бачив комету. Вона була не дуже велика, але П’єр сказав, що мені слід розповісти про неї пану Гарріоту, коли ми повернемося додому. Я навіть малюнок зробив. — Джек засунув руку під свій засмальцьований камзол і витягнув так само засмальцьовану смужку паперу. А потім віддав її Метью так, наче то була якась священна реліквія.
— Непогано намальовано, — сказав Метью, нарочито ретельно роздивляючись рисунок. — Мені подобається, як добре ти передав вигин хвоста комети. І ти розмістив довкола неї інші зірки. Молодчага, Джек. Пан Гарріот буде задоволений твоєю неабиякою спостережливістю.
Джек аж засяяв.
— Це був мій останній шматочок паперу. А в Празі папір продається? — Коли ми жили в Лондоні, Метью взяв собі за правило кожного ранку постачати Джеку шматочки паперу. Що з ними робив Джек — можна було лише здогадуватися.
— Та в місті повно паперу, — відповів Метью. — Завтра вранці П’єр відведе тебе до крамниці в Малій Страні.
Після такої цікавої обіцянки дітей було важко відвести нагору, але Тереза продемонструвала, що для такого завдання вона має достатньо і лагідності, і рішучості. Нарешті у чотирьох дорослих з’явилася можливість вільно порозмовляти.
— Джек хворів? — спитав Метью у П’єра, нахмурившись.
— Ні, мілорде. Відтоді як ми поїхали від вас, він погано спав, — відповів П’єр. І, повагавшись, додав: — Гадаю, що колишні гріхи переслідують його.
Метью кинув хмуритися, але тривога на його обличчі залишилася.