— Ізабо, — механічно відповіла дружина, натискаючи на кнопки.
— А, Ізабо, — мовив Ернст. Ясна річ, йому важко було думати про мачуху Верен під якимось іншим ім’ям, аніж те, яке носила голова роду де Клермонів тоді, коли після війни убила батька Ернста.
Верен додзвонилася не відразу. Ернст почув дивні потріскування, наче дзвінок неодноразово направляли і перенаправляли. Нарешті сигнал пройшов. Телефон задзвонив.
— Хто це? — спитав молодий голос. Він мав американський, а, можливо, й англійський акцент, але майже непомітний.
Верен миттю натиснула кнопку «відбій». А потім кинула телефон на стіл і обхопила голову руками.
— О Боже. Це таки дійсно відбувається, точнісінько як і відчував мій батько.
— Ти мене лякаєш, люба, — сказав Ернст. Він бачив багато жахіть у своєму житті, але вони не були такими виразними і яскравими, як ті, що мучили Верен навіть уві сні. Кошмарів про Філіпа було достатньо, щоб перетворити на безлад його зазвичай врівноважену дружину. — А хто то відповів по телефону?
— Не той, хто мав бути, — глухо відказала Верен і підняла на чоловіка сріблясто-сірі очі. — Мав відповісти Метью, але наразі він не в змозі. Бо він — там. — Вона поглянула на газету.
— Верен, щось ти не те кажеш. Я тебе не розумію, — суворо мовив Ернст. Ніколи раніше не зустрічався він із цим важким і клопітним зведеним братом — родинним інтелектуалом та білою вороною.
Але дружина вже знову набирала номер. Цього разу вона додзвонилася швидко, без переадресації.
— Значить, ви вже прочитали сьогоднішні газети, тітонько Верен. Я вже кілька годин чекаю на ваш дзвінок.
— Де ти, Гелоугласе? — Племінник дружини був чоловіком непосидючим.
У минулому він часто присилав їм чисті поштові листівки з номером телефону з того шляху, яким він проїздив у той конкретний момент: з автобазу в Німеччині, з шосе 66 в Штатах, зі шляху Трольстіген в Норвегії або з якогось тунелю в Китаї. Та після появи світової мережі стільникових телефонів, вона стала отримувати ці стислі повідомлення значно рідше. За наявності GPS та Інтернету вона могла швидко знайти Гелоугласа деінде. Утім, Верен скучала за тими листівками.
— Та десь у районі Варнамбула, — смутно відповів Гелоуглас.
— А де в біса він є, той Варнамбул? — сердито спитала Верен.
— В Австралії, — в унісон відповіли Ернст і Гелоуглас.
— Що то за німецький акцент у тебе в хаті чутно? Знайшла собі нового коханця? — піддражнив її Гелоуглас.
— Не верзи дурниць, бовдуре, — відрізала Верен. — Може, ми й з однієї родини, але я без вагань учеплюся тобі в горлянку. То — мій чоловік, Ернст.
Ернст, сидячи у кріслі, нахилився вперед і застережливо похитав головою. Він не любив, коли його дружина зчіплялася з вампіром чоловічої статі, незважаючи на те, що вона була сильнішою за більшість із них. Верен відмахнулася — не заважай, мовляв.
Гелоуглас вдоволено захихикав, і Ернст вирішив, що отой незнайомий вампір, можливо, й непоганий хлопець.
ebooksa