Сповідь відьом. Тінь ночі

22
18
20
22
24
26
28
30

Нам довелося кілька тижнів жити з того, що містилося у наших спарених торбах та одній спільній валізі, а наші пожитки наздогнали нас через три дні після того, як ми зупинилися у високому й вузькому будинку, що примостився на крутій вулиці, котра вела до Празького замку. Вулиця мала назву Шпоренгассе. Мабуть, наші сусіди-німці назвали вулицю Шпорною через те, що лише за допомогою шпор можна було змусити коня видряпуватися угору.

— А я й не знала, що ти носиш червоні панчохи, — сказала я, випрямляючись.

— Ношу, — відповів Метью і почав порпатися в коробці з моєю білизною.

— Там їх немає, — зауважила я, підкреслюючи очевидний факт.

Вампір скрипнув зубами.

— Я вже скрізь перешукав.

— Зараз їх знайду, — пообіцяла я, пильно поглянувши на його бездоганно респектабельні чорні панчохи. — А чому червоні?

— Тому, що мені хочеться привернути увагу імператора Священної Римської імперії! — відказав Метью і пірнув в іще одну купу моєї одежі.

Криваво-червоні панчохи зроблять більше, аніж просто приваблять ліниві погляди, особливо з огляду на той факт, що чоловік, котрий збирався їх вдягнути, був височенним вампіром шести футів трьох дюймів на зріст, і більшу частину цього зросту складали ноги. Однак Метью вперто дотримувався свого плану. Я зосередилася, попрохала панчохи показатися на виду і почала стежити за червоними пасмами. Здатність відстежувати й знаходити людей та предмети була неочікуваним і сприятливим побічним ефектом мого ткацького відьомського ремесла, і я вже кілька разів мала змогу скористатися цим талантом під час нашої подорожі.

— А чи прибув посланець від мого батька? — спитався Метью, додаючи іще одну з моїх спідниць до сніжно-білої гори, що виростала поміж нами, і знову почав свої розкопки.

— Так. І він щось залишив — отам, біля дверей. — Я швидко перебрала вміст комода: рукавички, зроблені з залізних кружалець, щит із двоголовим орлом та якась вишукано вирізьблена штучка, схожа на ступку з товкачиком. Із переможним вигуком я підняла над головою довгі червоні «шланги». — Знайшла!

Та Метью вже забув про панчішну кризу. Тепер його увагою заволоділа батькова посилка. Я підійшла подивитися, що ж там його так зацікавило.

— Це що… Босх? — Я була знайома з творчістю художника Єроніма Босха через його химерне відтворення алхімічного устаткування в своїх полотнах та не менш химерний символізм. Свої панно він населяв летючими рибами, комахами, величезними хатніми й господарськими причандаллями та еротичними зображеннями фруктів. Іще задовго до того як психоделізм став модним, Босх побачив світ в яскравих кольорах та бентежно-несподіваних комбінаціях.

Однак, як і полотно Гольбейна в Старій Хижці Метью, цей твір був мені не відомим. Він становив триптих, складений з трьох дерев’яних панелей. Призначені для розташування на вівтарі, триптихи тримали складеними за винятком особливих релігійних свят. У сучасних музеях триптихи рідко виставлялися в розкритому вигляді. «Скільки ж цікавих та приголомшливих образів я могла пропустити!» — подумалося мені.

Зовнішні панелі митець покрив шовковистим чорним барвником. Дві передні панелі охоплювало засохле дерево, що поблискувало в місячному сяйві. У його корінні скоцюрбився маленький вовк, а на горішніх гілках примостилася сова. І сова, і вовк знаюче вдивлялися у глядача. Із темного ґрунту довкола дерева світилося іще з десяток очей, відокремлених від тіл і перелякано вирячених. А за сухим дубом виднівся гай з оманливо нормальних дерев із блідими стовбурами та райдужно-зеленими гілками. Той гай кидав додаткове світло на всю зображену сцену. І лише придивившись уважніше, я побачила, що на тих гілках ростуть вуха, які начебто прислухалися до нічних звуків.

— Що це означає? — спитала я, зачудовано витріщившись на твір Босха.

Метью пояснив, перебираючи пальцями застібки на своєму камзолі.

— Цей твір є своєрідною демонстрацією старого фламандського прислів’я: «Ліс має очі, дерева мають вуха; тому я бачитиму, мовчатиму й слухатиму». Ці слова чудово відображали потаємне життя, яке вів Метью, і нагадали мені про новітній девіз Єлизавети.

Інтер’єр триптиха становив три взаємопов’язані сцени: на одній панелі було зображення скинутих янголів, намальованих на тому ж оксамитово-чорному тлі. На перший погляд вони більше нагадували бабок із мерехтливими подвійними крильцями, але тіла мали людські; вони летіли униз, падаючи з небес, а їхні голови та ноги корчилися в муках. На протилежній панелі в Судний День піднімалися з гробів померлі, і була ця сцена набагато моторошнішою, аніж фрески в замку Сеп-Тур. Зяючі пащеки риб та вовків були входами до пекла, які всмоктували в себе проклятих, прирікаючи їх на вічний біль та вічні муки.

Однак у центрі містилося абсолютно нетипове зображення смерті: воскреслий Лазар спокійно вставав собі з могили. Із довгими ногами, темним волоссям та серйозним лицем, він вельми нагадував Метью. А по краях центральної панелі засохлі лози давали химерні плоди та квіти. Із деяких стікали краплі крові. Інші народжували людей та тварин. Але Ісуса ніде не було видно.