— Мені хотілося б зустрітися з ним, рабі Лев. — У світі було вкрай мало ткаль і ткачів, і вони були на вагу золота. Тому я не могла змарнувати можливість познайомитися з цим чоловіком.
Метью завовтузився, явно збираючись заперечити.
— Це дуже важливо, Метью, — зупинила я його, поклавши йому на плече руку. — Я пообіцяла Гуді Альсоп, що не буду нехтувати цією частиною моїх обов’язків, коли перебуватиму в Празі.
— У шлюбі слід прагнути єдності й цілісності, Габріелю, але він не може перетворюватися на в’язницю для жодного з членів подружжя, — сказав рабі Лев.
— Ідеться не про наш шлюб і не про те, що ти — відьма, — сказав Метью, підводячись. Його велика фігура заповнила собою майже увесь вільний простір у кімнаті. — Коли християнку побачать із гебреєм, це може бути небезпечно. — Коли я розкрила було рота, щоб заперечити, Метью похитав головою. — Не для тебе. Для нього. Мусиш робити те, що каже тобі рабі Лев. Я не хочу, щоб ані він, ані хто-небудь інший в Гебрейському кварталі постраждав — тим більше через нас.
— Я не зроблю нічого, що могло б привабити увагу до мене чи до рабі Лева, — пообіцяла я.
— Тоді йди й зустрінься з тим ткачем. А я почекаю тебе в Унгельті. — І не встигла я навіть щось подумати, а тим паче сказати, як Метью легенько торкнувся губами моєї щоки і вийшов. Рабі Лев закліпав очима.
— Для такого великого чоловіка Габріель є напрочуд моторним, — зауважив рабі, підводячись із крісла. — Він нагадує мені імператорського тигра.
— Котячі дійсно вважають Метью своїм, — сказала я, пригадавши Сарину кішку Табіту.
— Бачу, те, що ви вийшли заміж за звіра, вас не турбує. Габріелю дуже пощастило з вибором дружини. — Рабі Лев вдягнув свою темну накидку і гукнув своєму слузі, що ми йдемо.
І ми пішли, наскільки я могла судити, в протилежному напрямку, хоча напевне сказати було важко, оскільки вся моя увага зосередилася на щойно вкритих бруківкою вулицях, чого я не бачила жодного разу відтоді, як прибула до минулого. Я запитала рабі Лева, хто ж забезпечив такий рідкісний на ті часи комфорт.
— За бруківку заплатив герр Майзель, а також — за лазню для жінок. Він допомагає імператорові в незначних фінансових справах, наприклад, у його священній війні з турками. — Рабі Лев обережно обійшов калюжу. Лише тоді я помітила золоте кільце, вишите на накидці з боку серця.
— А що це таке? — спитала я, кивнувши на знак.
— Він застерігає невинних доброчесних християн, що я — гебрей, — саркастично пояснив рабі Лев. Я завжди вважав, що навіть найбільш нетямущі й так здогадаються, хто я такий — зі знаком чи без знака. Але власті наполягають на тому, що в цій справі не може залишатися ані найменшого сумніву. — Рабі Лев продовжив, стишивши голос: — До речі, цей знак є набагато зручнішим, аніж той капелюх, який колись змушували носити гебреїв. Яскраво-жовтий, схожий на шахову фігуру. Такий на базарі важко не помітити.
— Саме це й зроблять зі мною та з Метью звичайні люди, коли дізнаються, що ми живемо серед них, — зауважила я, здригнувшись. — Інколи краще сховатися.
— Саме цим і займається Конгрегація Габріеля, еге ж? Допомагає ховатися таким, як ви?
— Якщо так, то це в них погано виходить, — розсміялася я. — Фрау Губер вважає, що біля Оленячого рову вештається вовкулака. Ваші сусіди у Празі вважають, що Едвард Келлі вміє літати. Люди полюють на відьом у Німеччині та Шотландії. А Єлизавета Англійська та Рудольф Австрійський знають про нас усе.
— Самої лише толерантності інколи буває замало. Гебреїв толерують у Празі — наразі, але ситуація може змінитися в одну мить. І тоді ми опинимося на селі, де потерпатимемо від холоду й голоду. — Рабі Лев звернув до вузького провулку й увійшов до будинку, дуже схожого на ті будинки у таких самих вузьких провулках, повз які ми проходили, коли йшли сюди. Усередині, за столом, укритим математичними інструментами, книгами, свічками та паперами, сиділо двоє чоловіків.
— Астрономія забезпечить нам спільний ґрунт із християнством! — вигукнув німецькою один із чоловіків, посунувши своєму компаньйону аркуш паперу. Йому було близько п’ятдесяти років, він мав густу сиву бороду та важкі надбрівні дуги, які нависали над очима. Як і в більшості науковців, у нього були сутулі плечі.
— Та годі тобі, Давиде! — вибухнув другий чоловік. — Може, отой спільний ґрунт — це зовсім не та земля обітована, яку ми шукаємо.
ebooksa