Сповідь відьом. Тінь ночі

Я роздратовано пирхнула.

— Чому він вперто пише мені німецькою? Рудольф чудово знає, що я ледь її розумію.

— Його величність отримує додаткове задоволення, знаючи, що мені доводиться перекладати ці прояви закоханості.

— О! А що там в тій записці?

— «Я — Лоберо. Я хочу захистити вас від нічного мороку».

— А що означає «Лоберо»? Колись, багато місяців тому, Ізабо навчила мене, що імена мають велике значення.

— Іспанською це означає «мисливець за вовками», тітонько. — Гелоуглас підняв кудлате цуценя. Оцей клубок шерсті є угорським сторожовим псом. Лоберо виросте таким великим, що навіть ведмедя спроможеться завалити. Вони — несамовиті й хоробрі захисники і ведуть нічний спосіб життя.

— Ведмедя?! Коли ми привеземо його до Лондона, я пов’яжу йому на шию стрічечку і візьму його на собачо-ведмежі бої, щоб він вчився битися! — захоплено вигукнув Джек. — Лоберо — хоробре ім’я, як ви гадаєте? Маестро Шекспір, напевно, використає його у своїй наступній п’єсі. — Джек простягнув до цуценяти руки, очікувально поворушив пальцями, і Гелоуглас із готовністю передав клубок білої шерсті хлопцеві в руки. — Енні! Тепер моя черга годувати Лоберо! — скрикнув Джек і, міцно притиснувши цуценя до грудей, затупотів сходами угору.

— Може, мені піти погуляти з ними кілька годин? — спитав Гелоуглас, поглянувши на буремне обличчя Метью.

— Будинок Болдвіна порожній?

— Зараз його ніхто не орендує, якщо ти це мав на увазі.

— Забери всіх, — сказав Метью, знімаючи з моїх плечей накидку.

— І навіть Лоберо?

— Особливо Лоберо.

Джек цокотів як сорока впродовж усієї вечері, задираючись час від часу до Енні і примудряючись всілякими хитрими способами передавати цуценяті добрячі кусні харчів. У компанії дітлахів та цуценяти я майже забула про те, що Метью змінив свої плани на вечір. З одного боку, він був зграйним звіром, і йому було приємно мати під своєю опікою так багато життів. А з іншого боку, він був хижаком, і у мене з’явилося тривожне відчуття, що жертвою на сьогоднішній вечір призначена я. Навіть Кароліні та Терезі не було дозволено залишитися.

— А чому ти їх усіх повиганяв? — Ми сиділи біля каміна у головній залі на першому поверсі, і повітря іще повнилося приємними запахами вечері.

— Що сталося сьогодні вдень? — спитав Метью.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання.

— Не треба на мене тиснути. Не зараз, — застеріг Метью.

— А ти гадаєш, що мій день пройшов легко? — Атмосфера між нами потріскувала блакитними й чорними нитями. І кожної секунди ставала дедалі більш лиховісною й загрозливою.