— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.
— Я зробила це не заради вас, — різко відказала мені Єлизавета. — Ідіть сюди, Себастьяне. Одягніть цю прикрасу мені на шию. А потім можете знову перетворитися на пана Ройдона, і ми всі разом підемо в кімнату для прийомів, щоб ошелешити всіх виставою під назвою «Велика вдячність».
Метью зробив, як йому й сказали, затримавши пальці на шиї королеви довше, ніж треба було. Вона поплескала його по руці.
— Моя перука рівно сидить? — спитала мене Єлизавета, підводячись.
— Так, ваша величносте. — Хоча насправді перука сиділа дещо криво після дантистських маніпуляцій Метью.
Єлизавета підняла руку і смикнула себе за перуку.
— Навчіть свою дружину переконливо брехати, пане Ройдон. Її слід краще навчити мистецтву обману, інакше їй не вдасться надовго затриматися при дворі.
— Світові чесність потрібна більше, ніж іще одна придворна дама, — прокоментував Метью, беручи її за лікоть. — Діана залишиться такою, якою вона є.
— Ось перед вами чоловік, який цінує чесність своєї дружини, — похитала головою Єлизавета. — Це найкраще свідчення того, що наш світ котиться у прірву, як і перебачав доктор Ді.
Коли Метью з королевою з’явилися на порозі кімнати для прийомів, натовп охопила тиша. Приміщення було забите вщерть, і обережні погляди забігали від королеви до юнака ледь не шкільного віку, який, настільки я могла здогадатися, був посланцем імператора, а від того юнака — до Вільяма Сесіла і назад.
Метью відпустив руку королеви, яку він високо підтримував своїм зігнутим ліктем. Мій вогнедишний дракон занепокоєно завовтузився й затріпав крильцями у моїй грудній клітці.
Я приклала руку до грудей, щоб вгамувати звірюку. «Онде перед тобою — справжні дракони», — подумки застерегла його я.
— Я вдячна імператору за його подарунок, ваше превосходительство, — сказала Єлизавета, рушаючи прямо до юнака і простягаючи йому руку для поцілунку. Хлопець нерозуміюче закліпав очима. — «Gratias tibi ago».
— Із кожним разом вони стають дедалі молодшими, — пробурмотів Метью, підходячи ближче до мене.
— Це саме я кажу про своїх студентів, — прошепотіла я у відповідь. — Хто він такий?
— Вілем Славата. Ти, напевне, бачила його батька у Празі.
Я придивилася до юного Славати і спробувала уявити, який вигляд він матиме через двадцять років.
— А його батько — це, бува, не отой огрядний тип з ямочкою на підборідді?
— Один із них. Річ у тому, що такий вигляд мають майже всі чиновники Рудольфа, — пояснив Метью, коли я кинула на нього здивований погляд.
— Припиніть шепотітися, пане Ройдон! — сказала Єлизавета, кинувши на Метью спопеляючий погляд, і той вибачливо вклонився. А її величність заторохтіла латиною, продовжуючи розмову. — «Decet eum qui dat, non meminisse beneficii: eum vero, qui accipit, intueri non tam munus quam dantis animum». Королева Англії влаштувала посланцю мовний екзамен, щоб подивитися, чи достойний він її.
ebooksa