Позаду нього на стіні висів гобелен, на якому була зображена золотоволоса дівчина, яка стояла на вежі, що бовваніла над морем. У руках дівчина тримала ліхтар і вдивлялася в темряву. Он воно що! Я враз усе зрозуміла.
— Ти пишеш про Геро та Леандра. — Я мовила це речення не як запитання. Вочевидь, Кіт сохнув за Метью і працював над епічною любовною поемою іще відтоді, як ми в січні місяці сіли на борт корабля в Грейвсенді. Кіт промовчав.
Через кілька секунд я процитувала відповідні рядки:
Кіт вибухнув, зірвавшись зі свого крісла.
— Що за відьомські коники?! Я роблю, що роблю, а тобі яке до цього діло?!
— Ніяких коників, Кіте. Хто зрозуміє тебе краще за мене? — обережно мовила я.
Кіт начебто взяв себе в руки, хоча руки його продовжували тремтіти.
— Я мушу йти. Мені треба декого зустріти на арені для турнірів. Подейкують про пишне видовище, яке влаштують наступного місяця перед тим, як королева вирушить у свою літню подорож. — Кожного року Єлизавета мандрувала країною з процесією фургонів із помічниками та придворними, висмоктуючи кошти з дворян і залишаючи після себе порожні комори та велетенські борги.
— Я неодмінно передам Метью, що ви сюди заходили. Він пожалкує, що проґавив вас.
Раптом очі Марлоу заіскрилися яскравим світлом.
— А, може, підете зі мною, пані Ройдон? Зараз гарний день, а ви й досі не бачили Гринвіча.
— Дякую, Кіте, — відповіла я, ошелешена такою швидкою зміною настрою. Утім, він усе ж був демоном. І сохнув за Метью. Хоча я й сподівалася відпочити, а пропозиція Кіта була мені відверто нецікавою, я таки зробила над собою зусилля в інтересах гармонізації стосунків. — А це далеко? Я дещо втомилася після подорожі.
— Зовсім недалеко, — вклонився Кіт, пропускаючи мене вперед.
Арена для турнірів у Гринвічі була схожа на великий легкоатлетичний стадіон із відгородженими мотузками зонами для атлетів, трибунами для глядачів та розкиданим приладдям. У центрі огородженої зони виднілися дві перегородки.
— Саме там і проводяться турніри? — Я уявила собі тупіт копит, коли лицарі мчать один на одного, притиснувши списи до ший своїх коней, щоб вдарити свого суперника в щит і вибити його з сідла.
— Так. Хочете краще роздивитися? — спитав Кіт.
На арені було безлюдно. То тут, то там виднілися встромлені в землю списи.
Я забачила щось бентежно схоже на шибеницю — вертикальну палю з довгим бічним брусом. Однак із шибениці звисало не людське тіло, а мішок з піском. Він був проколотий списом, і з нього тоненькою цівочкою сипався пісок.
— Мішень для удару списом, — пояснив Марлоу, показавши на пристрій. — Вершники націлюють на цей мішок із піском свої списи. — Щоб продемонструвати мені, як він працює, Кіт простягнув руку і штовхнув бічний брус. Він завертівся, роблячи з мішка рухому мішень, на якій лицарі відточували свою майстерність володіння списом. Марлоу окинув арену уважним поглядом.
— А чоловік, якого ви маєте зустріти, він тут? — поцікавилася я і теж озирнулася довкола. Але помітила лише одну людину: високу темноволосу жінку в розкішному червоному платті. До неї було досить далеко, і вона, вочевидь, прийшла сюди на якесь амурне побачення перед обідом.