– Бідолашні жінки, бідолашні жінки, – промовив він, наче співаючи похмуру колискову. – Вони зробили свій вибір, Кетрін – ви ж Кетрін, чи не так? О, я читав усі ваші листи до сера Вільяма. Дуже зворушливо ви описали хвороби вашого брата – як він перестав ходити після смерті вашого батька, як, на вашу думку, це може мати психологічні причини. А ви розумна дівчина, – промовив захоплено. – Звичайно ж, я не став показувати це йому, ваші проблеми надто дрібні, щоб турбувати ними таку велику людину. Але вони неабияк розважали мене, і я був дуже засмучений, коли ви припинили писати.
Уявіть собі мій подив, коли одного разу на моєму порозі з’явився констебль з таким самим прізвищем. Зрештою, чому б Кетрін Касвелл не мати ще одного брата, Кіта? Я був заінтригований, тож відшукав ті старі листи і вирушив за вашою колишньою адресою. І там були ви, в нічній сорочці, і там була вона, гарненька Марі Жанетт зі своєю розпусною чарівністю. Я знав, що вона та, хто мені потрібен. А потім вона пішла й заховалася від мене, стерво.
– Навіщо? – спитала вона знову, ненавидячи себе за цей благальний тон, за свою слабкість і свій страх, за ті сили, яких вона надавала йому тим, що не могла приховати від нього свій жах, своє бажання отримати пояснення, перш ніж усе це закінчиться.
– Сер Вільям, ця чудова людина, ця велика людина, нездужає. Я спробував усе, щоб йому допомогти, всі методи, засоби й ліки. І нічого не спрацювало.
Кіт нарешті побачила натяк на щирість, безумство, кероване розумом – хай навіть розумом схибленим.
– Але ж ви не лікар. А сер Вільям – літня людина. Він пережив кілька інсультів – цілком природньо, що стан його здоров’я погіршується. Ви не можете зупинити старіння.
Він звів палець, як диригент змахує паличкою або шкільний учитель указкою.
– Може, я й не лікар, але я інший, навіть кращий, наділений більшою могутністю. Я маг. Я можу викликати янголів і демонів, можу пропонувати душі в обмін на добре здоров’я сера Вільяма ще на багато років.
– Та ви ледь здатні викликати служницю із чашкою чаю. Якби ви мали хоч якусь силу, вам не довелося би красти її в цих нещасних жінок, – сказала Кіт, не в силах стриматись, щоб не подражнити його. – Ви обікрали їх, так само, як і сера Вільяма – поцупили його хірургічні інструменти, його свічки. Ось як ви йому відплатили. Ці жінки мали так небагато – і ви це вкрали.
– Чого варті були їхні нікчемні життя в порівнянні з його? Скількох людей він урятував? А хіба він не врятував мене від бідності, від вулиці? Хіба він не підніс мене, не зробив своєю найдовіренішою особою? – Від його крику в замкненому просторі кімнати в неї розболілися вуха. – І хіба я не знав їх? Хіба не збагнув, хто вони такі, щойно їх побачив?
– Ви бачили їх на сеансах, шахраю. Ви не розгадали їхньої таємниці – ви просто дивилися, як вони застосовують власні здібності. Ви бачили те, чого вони не приховували.
Він аж затіпався від гніву, але зумів опанувати себе, перш ніж повів далі.
– Перший раз було важко. Я ні в чому не був упевнений, окрім своєї місії. Але далі стало легше. Настільки легше, що я прикінчив двох за ніч, хоч ви й заважали мені, – він гордо посміхнувся. – А остання, ваша Мері Джейн, принесла мені справжнє задоволення. Тоді я й зрозумів, що маю смак до цього – мене вабить не лише мета, а й сам процес! Уколи, надрізи, кольори, міс Касвелл. До речі, як там почувається ваш брат?
Вона була здивована тим, що він спитав удруге, а тоді збагнула його мету: він хотів почути, що Люціусу краще, що він одужує. Що Кіт прийняла згоду, яку пропонував їй Дуґлас і за умовою якої Люціус мав одужати, і тепер Дуґлас підтвердив власну могутність. Він не міг знати, що Кіт не збиралася укладати з ним ніяких угод і що тієї ночі її просто затримали.
– Йому гірше. Значно гірше. Лікар вважає, що він може померти.
Чоловік здригнувся, наче від ляпаса.
– Ви нікчемні. Немає у вас ніякої сили. Усе це було даремно, – прошипіла Кіт. Вона дивилася, як у ньому знову скипає гнів, як заливає обличчя. Він схопив ніж з вівтаря й кинувся на неї в ту саму мить, коли вона стиснула револьвер і, навіть не виймаючи його з кишені, вистрілила. Повітря наповнилося запахом пороху й горілої вовни, і Дуґлас захитався – куля влучила трохи нижче пояса – але все одно дістав її. Кинджал ковзнув по її грудях, розрізавши шинель, піджак, сорочку і плоть – майже до грудної кістки, а тоді він відкинувся назад і встромив кинджал майже по рукоятку в її поранене плече. Вона скрикнула. Дуґлас розсміявся й висмикнув зброю, занісши її над головою для ще одного удару.
Кіт відсахнулася. Усе її тіло пронизував біль. Хитаючись, вона підійшла до вівтаря, і її коліна підігнулися, руки змахнули банки з вогниками на підлогу. Дуґлас зревів від гніву, коли всі вони, одна за одною, розбилися об каміння. Кіт намагалася звестися на ноги, щоб захиститися, схопити револьвер, який знову загубився в глибині кишені, – але впала на бік. Її голова опинилася на підлозі неподалік від битого скла, чий вміст розтікався довкола.
Вона бачила, як біло-блакитні вогники здіймаються й розростаються, рвуться догори, зливаючись врешті в єдиний язик полум’я. Дуґлас нерозбірливо скрикнув, і Кіт здогадалася, що насправді він сам не вірив у власну могутність. Розпач, божевілля та примарна надія вели його хибним шляхом. Що ж, сонно подумала Кіт, тепер вони обидва все зрозуміли.
Вона відчувала, що лежить у калюжі крові. Її кінцівки наче наливалися свинцем, вона не могла відірвати очей від блакитного пекельного полум’я, що насувалося на неї. Ось воно вже охопило її груди, і вона відчула, як жар і холод одночасно обпікає її оголену плоть, а тоді… Тоді воно було
ebooksa