Жахослов ,

Кіт глибоко вдихнула і змусила себе заспокоїтись. У неї досі є її поліційний набір, і револьвер, і кастет. Вона була здивована, що Мейкпіс не вимагав повернути все, що перебувало у власності поліції. Повернувшись до своєї кімнати, вона дістала з глибин одежної шафи твідовий костюм, який колись належав її батькові, і старанно перевдяглася. Сукня для цієї справи ніяк не підходила. Вона зашнурувала чоботи, потім обмотала шию товстим шарфом. Накинула шинель, досі відчуваючи вагу револьвера в кишені, а тоді поклала кастет і кийка до протилежної кишені, аби випадково не сплутати.

Вона сказала місіс К., що йде і щоб та не хвилювалася, хоча Кіт знала, що жінка хвилюватиметься все одно – але це б її не зупинило. Домовласниця проводжала її, стоячи на порозі, і її силует здавався кремезним на фоні світла, що лилося з будинку. Ліхтарик Кіт освітлював їй шлях униз залитими туманом сходами – тонкий самотній промінець надії, що прорізав темінь ночі.

XV

Замок відімкнувся, легенько дзенькнувши. Кіт відсунула люк і зазирнула в темну діру під ногами. Посвітивши вниз ліхтариком, вона роздивилася металеву драбину, цегляні стіни, що блищали від вологи, й вимощену доріжку метра за три внизу. Запах, що підіймався звідти, свідчив, що це частина каналізаційної системи. Вона щільно обмотала шарф навколо рота й носа. Це не дуже допомогло.

Лізти вниз по драбині потребувало неабиякої спритності, адже їй доводилось одночасно стискати в руці ліхтарик – без нього вона тут заблукала б – і чіплятися за щаблі. Одного разу вона послизнулася і майже впала, мало не впустивши свій світильник, але втрималась і кілька хвилин висіла, важко дихаючи й зачепившись за щабель хворим плечем, яке добре гоїлося до цього моменту.

Опинившись унизу, Кіт звірилася з мапою містера Віна, підсвічуючи ліхтариком. Вона раділа, що йти було недалеко – аптекар сумлінно позначив кількість кроків, які вона мала ступити, перш ніж звернути ліворуч, а потім праворуч, а потім знову ліворуч і ще раз ліворуч, аж доки не опинилася перед важкими дверима, скріпленими іржавими цвяхами. Двері внизу.

Кіт навшпиньки підійшла ближче та приклала вухо до холодної поверхні, відчувши слиз на своїй щоці. По той бік дверей не було чути ні звуку, але позаду неї, глибоко в тунелі, яким вона прийшла, нібито пролунав тихий сплеск. Пацюк. Кіт заплющила очі й здригнулася.

Вона опустила ліхтар на камені, аби поритися в кишені в пошуках ключа. Коли ж вона вставила його в замок, то була здивована. Ключ виявився зайвим – двері легко відчинилися під її дотиком.

Усередині була кімната, яскраво освітлена свічками в канделябрі зі срібла й золота – поза сумнівом, краденім – поверх якого стікав віск. Посеред великого витертого перського килима стояло подерте крісло з хутряним похідним килимком на сидінні. Поряд був широкий стіл, завалений книгами, заставлений пробірками, маленькими товкачиками й сухими інгредієнтами, чимось незрозумілим у банках для зразків. Там лежали й гострі хірургічні інструменти у розкритій шкіряній валізці, виблискуючи на пурпуровій оксамитовій підкладці у світлі безлічі вогників.

У кімнаті виявилось несподівано тепло, до того ж було спалено стільки ароматних трав, що їхній запах майже повністю перекривав сморід каналізації. У стіні напроти була вибита арка, запнута важкою пурпуровою завісою. Залишивши свій ліхтарик там, де поклала його, Кіт увійшла, ковзнувши рукою в кишеню шинелі й стиснувши рукоятка револьвера. З легким клацанням вона зняла запобіжник.

Кіт завмерла на місці, але навколо не було жодного руху. Ніхто не з’явився, щоб зупинити її. Тож вона знову вдихнула, взялася рукою за завісу перед собою та відсунула її.

І знову маленька кімната, так само освітлена, але зовсім порожня, якщо не враховувати круглого вівтаря посередині з намальованою на його поверхні п’ятикінечною зіркою. На кожному кінці стояла банка близько десяти сантиметрів заввишки, всередині якої танцював біло-блакитний вогник, перед кожною банкою лежав торкнутий гниттям шматок плоті. Кід здогадувалася, що це було: гортань, матка, нирка, палець, серце.

У самому центрі вівтаря лежав довгий срібний ніж і жалюгідна грудка плоті завдовжки сантиметрів вісім, схожа на товстого хробака. Крихітні рученята, крихітні ніжки, завелика голівка – усе це ніколи вже не виросте.

Кіт сковтнула слину й перевела погляд на чоловіка, який стояв поряд із цією експозицією і посміхався їй.

– Вітаю, констеблю Касвелл.

Відколи вона востаннє його бачила, Ендрю Дуґлас скинув маску цивілізованої людини. Чи, може, опинившись у цьому місці, він просто повертався до свого справжнього єства, адже не мав більше чого ховатися за фасадом вишуканості. Тут він вже не був правою рукою багатого й знаменитого чоловіка. Він був гризуном у норі, що почувався цілком своїм серед місцевих щурів.

– Як ся має ваш брат?

Кіт прокашлялась, але не могла дібрати слів. Вона знала, що може пристрелити його. І слід було просто покінчити із цим, але їй – так само, як і відьмам – треба було знати, навіщо. Вони заслуговували на те, щоб свідчення про цей злочин було кимось почуте, а пам’ять про них вшанована, хай навіть лише на словах.

– Язика проковтнули? Втім, якщо так подумати… була б у вас хоч крапля сили, я забрав би і вас, і вашого гострого язичка, – він розсміявся власному жарту, а тоді сумно захитав головою. – Але ж ви її не маєте, адже так? Навіть найменшого проблиску її не маєте. Від вас мені жодної користі, хоч ви трохи розважили мене.

– Чому? – кволим голосом мовила вона. У горлі дерло. Вона спробувала ще раз: – Навіщо все це? Чому саме ці бідолашні жінки?