Жахослов ,

Я мала з неспокійним серцем зізнатися собі, що й справді цього не знаю. Я була з нею тільки з кінця березня. З усього, що я нині дізналася, випливало, що Міллі-Лу лише чекала, спостерігаючи, як я проявлю себе в роботі, перш ніж розкрити мені, що «Джонс» насправді лише прикриття для таємної приватної детективної агенції.

О, так. Рудоволоса жінка середнього віку, метр вісімдесят на зріст, з густим оперним контральто, особливо виразним, коли вона сміялася. Жінка, що, мабуть, надівала прикраси, коли виносила сміття, – так, ідеальна кандидатура для цілком таємної роботи під прикриттям.

Утім, після деяких роздумів це вже здавалося не таким абсурдним. Міллі-Лу справді була ідеальною кандидатурою. Місцевий колоритний персонаж, донька колишнього політичного функціонера, зі зв’язками. Вона була своєю скрізь.

Щоразу, як «Стар» публікувала статтю на тему історії міста, Міллі-Лу завжди була першою в списку тих, у кого брали інтерв’ю. Кілька разів на рік міська бібліотека та історична спілка запрошували її читати лекції. Побутувала легенда, що з усіх повідомлень про народження маляти за всю історію поліграфічної компанії «Голлмарк» найкраще продавалася листівка із зображенням крихітної Міллі-Лу, яка широко всміхалась на пухнастому рушнику – як мати народила. Ширилися чутки, що одна голлівудська кіностудія планувала знімати фільм, присвячений кінцю епохи Пендерґаста, і зверталася до неї за порадами.

– Я не знайшла нічого, що траплялося б кожного року, – сказала вона, згрібаючи папери докупи і знов сідаючи на край мого столу. – Хай там як, журналісту важливо пам’ятати: відсутність доказу – це ще не доказ відсутності.

Соромно казати, але мені знадобилася секунда, щоб збагнути суть цих слів. Аж надто простим це здавалося, щоби бути правдою. Потім до мене дійшла решта сказаного.

– Відколи це я журналістка?

– Я найняла тебе писати для «Джонс». «Джонс» – газета. Quod erat demonstrandum.[195] Усе гаразд, ми не «Стар» і не «Таймз» Канзас-Сіті чи Нью-Йорка. Ми навіть не «Нейшенел енквайрер»…

– Дякувати Богу, – виразно сказала я.

– Ха! Якби я сказала тобі, яка початкова зарплатня в «Енквайрер», ти б кинулася до Лантани у Флориді з такою швидкістю, що була б там раніше, ніж устигла б сказати мені «я звільняюся».

– Сумніваюся. То що ви казали про відсутність і докази?

Міллі-Лу всміхнулася.

– А знайшла я дещо… цікаво сказати де. 19 грудня 1924 року погода в нашому місці видалася жахлива. Вирувала снігова буря, усе змерзло. Трамваї зісковзували з пагорбів, траплялися перевантаження електромережі по обидва боки кордону штату, безліч смертей. Але жодної згадки про те, що хтось замерз на смерть попереднього літа.

Я насупилася.

– Ви так кажете, ніби це має суттєве значення.

– Просто дослухай мене. У червні 1925 року поліція звинуватила чоловіка на ім’я Гарольд Мертц у вбивстві, спіймавши його, коли він скидав тіло жінки у води Міссурі. Він стверджував, що не вбивав, лише знайшов її «зовсім замерзлою і такою холодною, що не можна було торкнутися без рукавиць».

– Навіщо він скидав її в річку? – спитала я.

– Не питай мене, дитинко, я ще тільки працюю над цим. Особу жінки так і не встановили. Близько місяця по тому залізничні охоронці знайшли тіло чоловіка, який їхав на даху товарного вагона замість того, щоб їхати всередині. Стан тіла описували як дуже холодний. Наступна зима минула без пригод – ніяких надзвичайно суворих бур чи вкрай низьких температур. Далі до кінця десятиріччя чітких відомостей немає, а тоді починається Пиловий котел. І я гадки не маю, звідки він береться.

– Посуха, унаслідок якої верхні шари ґрунту почало здувати вітром…

– Гей, ти мене не дослухала! – На обличчі Міллі-Лу промайнула посмішка. – Я намагаюся змалювати картину. Отже, ми не бачили тих жахливих пилових бур, що траплялися на заході Топеки, але посуху відчували так само. Хтось був дуже розлючений чимось…