Жахослов ,

Цього разу їй вдалося нанести гарний сильний удар по його гомілці.

Ще більше оплесків.

– Обожнюю, коли вони опираються, – сказав Мортен, послаблюючи свій пасок. – Encore, encore![152]

Невдоволений тим, як усе обернулося, Морфо пішов на неї, наче боксер, виставивши перед собою руки. Якщо зараз він схопить її, то вмить переламає їй хребет об коліно.

Згори впала Султанова рушниця і вперіщила Морфо прикладом по голові. Чути було, як тріснув його череп. Єдине око залилося кров’ю і застигло. Він рухнув, наче мішок із цеглою. Ударившись об підлогу, рушниця вистрілила. Маліта скрикнула – куля пробила їй литку. «Герцогиня», від якої смерділо, наче з каналізації, вхопила її за волосся і потягла за лаштунки. Жіночий вереск лунав дедалі гучніше.

І цієї миті сирітки кинулися тікати – що було дуже слушно. Прослизнувши між ногами робітників сцени, вони почали бігати зиґзаґами, уникаючи потрапити комусь до рук. Далі Анрієтта й Луїза чкурнули крізь засліплений оркестр. Музиканти здіймали лемент, падаючи зі своїх місць, а тоді музика обірвалася, і на сцені почалась товкотнеча. В усій цій метушні діти щасливо зникли за сценою.

Кейт побажала їм успіхів, сподіваючись, що наступного разу їм більше поталанить із вибором цирку.

Тепер уже всі як один дивилися вгору. Кейт відчула запах парафіну.

Месьє Ерік знову сховався в тінь.

Султан повільно, ривками опускався на сцену на мотузці, затягнутій у нього на литці. Він смикався в повітрі, з громіздких волохатих рукавів стирчали людські долоні. Він трусив головою, наче намагаючись скинути маску. Він волав безліччю голосів – здавалося, що його крики лунають з усіх кутків глядацької зали. Краплі рідини падали на клейонку. Горилу було цілком вимочено парафіном.

– Що це? – скрикнув Прадьє.

– Це По, – вискнув Ґіньйоль. – «Казка про Жабеня»!

Колись месьє Ерік з’явився на балі-маскараді в масці Червоної Смерті з оповідання Едґара Аллана По. Подібно до Ґіньйоля, який вписав доктора Смоля і професора Перро до сценарію своєї вистави, директор агенції «Привид Опери» був палким прихильником цього похмурого, моторошного американського поета. Особисто Кейт віддавала перевагу Волту Вітмену.

Вона пригадала історію Жабеняти. Ображений блазень розігрує жорстокого короля і його придворних підлабузників, обманом змушуючи тих перевдягнутись орангутангами, обвалює у смолі й клоччі, а потім підпалює їх…

Тонка стрічка вогню збігла по мотузці вниз і підпалила хутро просякнутого парафіном чоловіка-горили. Султан устиг лише скрикнути, як був уже цілком охоплений вогнем. Горіле хутро наповнювало зал смородом. Пронизливий вереск сповнив приміщення й обірвався, щойно людина-мавпа вдихнула полум’я в легені. Він хвицав ногами і корчився, гойдаючись, мов маятник…

…а тоді мотузка перегоріла. Султан упав на підлогу, ламаючи під собою дошки. Бутафору вистачило холоднокровності схопити воду й облити нею покійника. Вогонь із шипінням згас. Дим і пара клубочилися над тілом. Прадьє, телепень, захоплено гиготів, приймаючи все це за частину вистави.

Дю Руа підвівся. Він мав спокійний вигляд, лише на його чолі здувалися вени.

Він роззирнувся в пошуках примари, що зруйнувала виставу, а тоді – охоплений раптовою підозрою – обернувся до своєї сусідки під вуаллю. Кейт була не єдиною, хто забув, що Кларі Вотсон довіряти неможна.

Дю Руа вийняв із внутрішньої кишені маленький пістолет. Дамської моделі. Тицьнувши ним у підборіддя жінки в мантії, він зірвав з неї вуаль.

На господаря Червоного Кола дивилося обличчя, якого він не знав.