— Хто ж іще! — Хведько розлютився. — Він завжди цікавий до тих казок був. Нечисть йому всіляку подавай. От і маєш. А я йому казав, не казав хіба? Та всі казали — викинь ту темряву з голови, живи як люди, та й взагалі, у церкву он ліпше зайвий раз сходи. А він — ні! А тепер — бачите?! Бачите!
— Заспокойся, брате — підстрелив його якийсь московіт, ото і все.
— Та який, який московіт? Аби він менше носа пхав туди, куди йому не треба, то був би нині живий. От я ніколи такою чортівнею не цікавився — бач, живий-здоровий. А він? Ех, Шевчик, Шевчик…
Десь аж із південного сходу линув дим. Десь аж із Дикого Поля. І здалося Хведьку в ту мить, наче пожежа та зовсім близько, наче навіть обпікає свіжим димом обличчя, і горить не ковила, не волошки, не полин і не торішній бур’ян між курганами й хуторами, не солом’яні стріхи хат, не висушені сонцем тини, не криниці-журавлі і не верби та потріскане калинове віття — то горить Україна, горить білий світ…
Згадувалися чогось Хведьку пустопорожні побрехеньки Шевчика місячними літніми ночами, суворий погляд отамана Максима Безрідного, який, мабуть, знав усе, що тільки є на білому світі й поза ним. Згадалися Хведьку красиві, але такі таємничі очі пані Галини, веселий регіт Степана, русалки коло річки, в існування яких він так не хотів вірити.
І здалося Хведьку, що ото там, за обрієм, страшна пожежа змітає все оте назавжди, і всього отого вже ніколи не буде, і він, Хведько, зараз, наче останній дозорний на останній могилі в останньому степу, дивиться, як летять на нього війська ворога, хоче кричати, звати на поміч, але який сенс? Усе скінчено.
І не зна вже козак-розвідник Хведько, чи виграв він цю війну, чи програв, бо ось він, міняється світ на його очах — згорає один, приходить інший.
І міркує Хведько, що він у цю мить теж як не згорить, то все одно не буде вже таким, як зараз. Не буде вже такого Хведька.
Шевчик залишився там, а мені куди? І чи переступлю я цей рубіж? Ні. Просто згине один і стане інший. Згину я і стане другий, теж я, та вже не той, що був.
Дивиться Хведько у небо, високо у вселенну, і наче бачить він очі нащадків, пра-пра-пра— і ще хтозна скільки раз — внуків, що зрять книгу віків, величезну і неозору. Для них оцей рубіж — одна сторінка, один розділ, але не для нього, не для розвідника Хведька, тут, під Соснівкою. Для нього це один світ, що змінює інший. А вони ось перегортають сторінку, геть цього не помічаючи. І хочеться Хведьку крикнути що є сили у неозорий всесвіт, щоб почули всі ще не народжені нащадки аж до скону літ: «Я був! Розвідник Хведько, соснівського загону, війська гетьмана Івана Виговського! Чуєте? Я був на цьому світі!»
Складе вже скоро свої клейноди і булави місяць червень, надійде липень, загудуть сіножаті, а там і серпень не забариться — покладе збіжжя у снопи, зчервонить груші та яблука, пригостить медовим Спасом. Кине назем останню літню спеку. Запросить у господу осінь. Покрихтить осінь Покровою, ген-ген, а ось уже Різдво й Новий рік, і знову весна веснянками, і знову літо-літечко купальськими піснями.
І йтимуть місяці, роки й століття. Гортатимуться, як аркуші шкільного потертого підручника — зачерствілі та безпристрасні, і не буде їм ніякого діла, що суне он дим над якесь Дике Поле.
І йтимуть роки, десятиліття, віки. І як прошмигне їх уже багацько-багацько, якомусь Володьці Худенку схочеться на пошарпаних аркушах недописаних конспектів розказати людям про соснівського розвідника війська гетьмана Івана Виговського, козака на ймення Хведько, який обов’язково був на цьому світі.
Горить Україна…
Серпень 2007 — січень 2008 року
Примітки
1
Ксеня цитувала уривок із «Книги одкровень» — упирського святого письма. Мудрість цієї книги, за уявленнями кровопивців, була принесена з Міжсвіту — місця, звідки упирі й прийшли на землю.
2
Галя цитувала уривки з Книги Гріхів. Даний твір, на відміну від Одкровень, не є офіційно визнаним, але використовується часом для певних трактувань. Книга Гріхів написана провідником легіону «Західний» Пилипом, і в ній іде мова про чотири упирські гріхи:
ebooksa