Дума про Хведьків Рубіж

Ото і казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Слава не вмре, не поляже однині до віку!

* * *

Усі потроху розходились. Хтось спав на ходу, а в когось від пережитих вражень сон як рукою зняло. Карабутів і не мале село, тож я бачив, як дехто чекав першого рейсу автобуса Конотоп-Ромни, щоб підкинув додому. Двоє дівчаток перейшли зі мною через автостраду, щось пожартували і подалися собі. Я ж пішов коротшим шляхом додому через старий цвинтар. Уже світало, стояв легенький туманець, і чути було голоси хазяйок, які виганяли саме корів на пашу. Гарно в мене вдома. Треба й собі йти швидше — допоможу по господарству. Ось уже й вуличка близько. Я востаннє кинув погляд на рядок могил під однаковими неправославними хрестами…

Кінцівка

«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами і майном наповнили Москву, ішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль». Очікували, що Виговський піде прямо на Москву.

(Російський історик С.Соловйов)

Атака татар почалася рано-вранці й остаточно добила московітів.

Війська були в оточенні — увесь наступний день довершувався розгром і полонення окремих груп. Це був власне вже не бій, а так, полювання з арканом на кинутих напризволяще, голодних і знесилених вояків. Мотався по степу з загоном охорони Пожарський, розмахував шаблею і закликав давити «хохлов, ляхов и татар», аж доки не був заарканений тими ж татарами, зв’язаний сирицею і доправлений до хана Махмед-Гірея.

Десь під вечір голову Пожарського відправили полоненим москалем О.Трубецькому.

* * *

— Шевчик?..

Хведько з декількома загонами козаків збирали трупи для поховання. Тут же коло греблі хлопець і знайшов тіло побратима.

— Знаєш його?

— З дитинства.

— Царство йому небесне, — отаман зняв шапку і притиснув до грудей.

— Царство… — якось винувато промимрив Хведько.

Хвильку постояли мовчки.

— Упирі його загубили, нечисті!

Отаман думав, здавалось, про щось своє.

— Та де ж? Упирі вогнепальним не користувались. У них — мечі…

— А я кажу — упирі.

Навкруг зійшлися ще козаки, шанобливо опускали очі, слухали, що ж воно за суперечка.