— Нас звідти викинули, — пояснив Ел-Ті.
Я запропонував йому цигарку. На пачці лежала складена купюра у п’ятдесят баксів. Він узяв купюру, витягнув дві цигарки і підморгнув своєму приятелю.
— Ну?
— Ніхто не виходив, — повідомив він. — Вони досі всередині.
— Хочете заробити ще по п’ятдесят? Кожен?
— Тю, — відповів Ел-Ті, що я сприйняв за згоду.
— Маєте дещо?
Вони захитали головами.
— Так, кажіть чесно.
По паузі обидва кивнули.
— Позбудьтеся. Сховайте десь. Давайте, швидко.
Вони жестом управних фокусників з’єднали на мить долоні, а потім високий побіг за ріг ховати наркотики.
— Так, — сказав я, коли він повернувся. — Зараз ви зробите ось що. Станьте на отому розі й на отому, — я показав на той і той кінець вулиці.
— І що там?
— Просто стійте посеред тротуару. Зиркайте на кожного, хто рухатиметься у ваш бік, але нічого не робіть і не говоріть. На кожного, ясно? Мені треба, щоб хвилин п’ять тут було поменше людей.
— Що за лайно відбувається? — поцікавився Ел-Ті.
— Не твоє діло, — я дав йому гроші.— Коли перестанете нас бачити, можете йти собі.
Ел-Ті сховав гроші й кивнув на Фішера.
— А оцей чувак узагалі говорить?
— Він перебірливий. Балакає тільки до інших копів з відділу наркотиків. І бачив, де ви заховали свої. Второпав?