Непрохані

— Мовчи, — звеліла трубка голосом маленької дівчинки, від якого у Тодда стали дибки волоски на шиї.

— Хто це?

— Слухай.

Пауза.

— Тату? — інший голос, старший. Наляканий.

Тодд стиснув трубку.

— Тату, це я.

— Рейчел? Що відбувається?

Він почув, як вона хапнула ротом повітря — ніби плакала, але не хотіла, щоб він почув. Він наче примерз до місця. Важка, каламутна сонливість поступалася місцем гніву та страху.

— Вибач! — і дочка зникла.

— Ну гаразд, — сказав інший голос, і Тодд упізнав його, зрозумів, де чув його раніше. Сьогодні вдень, у своєму офісі.— Тепер ти мене слухатимеш, Тодді. Я тепер маю де перепочити. Вгадаєш, що це за місце?

— Поверни мою доньку, бо…

— Саме так. Саме Рейчел тобі зараз змалює ситуацію. Слухай уважно.

Пауза, поки телефон передавали іншій людині, потім — повільний голос його доньки.

— Я прив’язана до столу в себе вдома. Вона стоїть у мене за спиною. У неї ніж.

Знову дитячий голос:

— Лаконізм, достойний Гемінґвея, але картина, здається, зрозуміла? Мені треба, щоб ти зібрався на думці, Тодде.

— Прошу тебе, — промовив Крейн. — Не кривдь її.

— Я можу не кривдити, — задумливо відповів голос. — А можу й скривдити. Це залежить від дечого. Пам’ятаєш, я говорив про зустріч з однією особою? Ти некрасиво мені відмовив. Мені треба, щоб ти переглянув те рішення. Знайшов робочий варіант, як каже одна близька мені людина. Я хочу, щоб ти влаштував мені зустріч.

— З ким?