— А що то за мала? — спитав Ел-Ті.
— Яка мала?
— Ну, я тобі казав про оту малу, шариш?
— Щось не пригадую. І що вона?
— Ми її тоді бачили. Приходила сюди, натискала кнопки. Ніхто не відчинив. А потім бачили її знову, стояла біля бару за кілька кварталів звідси. Чатувала на когось чи що. Для дитинки година була трохи пізня, шариш?
— Чудово, — кивнув я. — Тепер ідіть і стійте там, де я показав.
Ми з Ґері дочекалися, поки вони перейдуть на той бік. Ел-Ті став на тому розі, що ближче, його приятель почимчикував до дальнього. Вже за хвилину люди почали переходити на інший бік, щоб тільки не мати з ними справи.
— Вперед, — сказав я.
Перетнувши вулицю, я опинився перед дверима будівлі. Ґері йшов за мною.
— Діставай телефон, — сказав я. — Вдай, що кудись дзвониш. Час до часу поглядай на будівлю.
Сам я дістав ключі. Я все робив повільно, вдаючи, ніби напівпорожня вулиця й наявність спільника, який буцімто збирався увійти в будівлю на легальних засадах, забезпечували мені невидимість.
— Господи, — сказав через дві хвилини Фішер. — Там поліцейська машина.
— Де?
— Он там, на перехресті.
— Пильнуй її.
Я заходився працювати далі. Сконцентрувався на відчутті металу всередині замка, на тому, як поєднуються його приховані деталі, що треба зробити, щоб вони піддалися. Нічого не виходило. Я спробував гнучкішу відмичку.
— Чорт. Він пішов, — повідомив Фішер, глянувши в інший бік.
— Хто? Поліція?
— Ні, твій друг. Ел-Ті оцей. Просто зник, я навіть не бачив як.
— Що роблять поліцейські?