Непрохані

— Містером Фішером ми ніколи не переймалися, незважаючи на… його становище. А от з тобою, Джеку, можливі проблеми. Треба вжити заходів.

— Це погроза? Якщо так, пильнуйте за собою.

— Я в курсі твоїх звитяг.

Фішер подивився на мене.

— Про що він?

— Джек — швидка на розправу людина, — пояснила Боббі.— Ви не в курсі?

У мене запашіло обличчя. Я не розумів, звідки цим людям відомі про моє життя такі речі, яких вони не мають права знати. Невже це Емі їм розповіла?

Фішер не зводив з мене очей.

— Про що вона говорить? — наполягав він.

— Стався один інцидент, — сказав я і раптом пригадав, що Емі була у Цимерманів того ранку, коли я дзвонив із Сієтла, і що Боббі дала їй слухавку. — Одного вечора я виявив дещо підозріле. В одному будинку зламали двері чорного ходу. Я зайшов усередину перевірити.

— І що?

— Постраждали люди.

Раптом задзвонив телефон — те саме дзеленчання, яке ми чули внизу. Звук ішов з ноутбука Цимермана. Бен потягнувся, натиснув клавішу.

— Вже їдемо вас забирати, — почувся жіночий голос із динаміків ноутбука. Він був схожий на той голос, який не дав мені поговорити з Тоддом Крейном кілька днів тому.

Бен підвівся і заходився збирати папери зі столу. Боббі підійшла, почала йому допомагати. Здається, вони поспішали.

— Що відбувається? — запитав я.

— Шепард уже тут? — спитав Бен, піднімаючи голову і дивлячись у моєму напрямку. Він коротко всміхнувся, а я зрозумів, що дивиться він не на мене.

— Скоро буде, — відповіли йому. Розвернувшись, я побачив у дверях двох чоловіків. Один був блондином, другий мав коротке руде волосся. Цього разу обидва були озброєні. Так, Георгі мав рацію. У тому провулку вони напали не на нього.

Втім, у цю мить значення мало інше. Між ними стояла ще одна людина — жінка. Моя дружина. У мене захололо серце, а тіло ніби перетворилося на повітря. Я не міг поворухнутись.

— Емі?