Непрохані

На місці того невдахи з’явилася молода напівпара. Дівчина гарно вбралася і зробила яскравий макіяж, та видавалася простуватою. Її супутник зі щетиною на щоках мав красиві вилиці та смагляву шкіру і був убраний у джинси і потерту шкірянку червоного кольору. Баки у нього були дуже гострі, на голові — червона бандана. Він мені одразу не сподобався.

— Звісно, я не розізлилася на тебе, як я можу, — казала дівчина. Супутник не до ладу кивав, як буває тоді, коли людина недобре розуміє мову, якою до неї говорять, але не хоче цього показати.

Розмова точилася далі, дівчина говорила, хлопець час до часу зроняв якусь фразу на взір геніально глибокого: «Так, я думаю, що це так». Він був загалом безневинний і навіть приємний на вигляд, і від того ще дужче кортіло дати йому по пиці. Дівчина раз у раз схилялася до нього і потроху підсувала свій табурет ближче і ближче. Він стійко це зносив, і раптом я так ясно зрозумів їхні стосунки, наче перебував поза цією реальністю і міг усе критично оцінити, такий собі п’яний бог-дослідник. Врешті-решт я почав так відверто до них дослухатися, що дівчина звернула увагу і розвернулася до мене.

Несподівано для себе я заговорив.

— Сонечко, — мовив я, — давай я збережу твій час і твоє серденько. Твій юний Карлос намагається сказати — хоча і не каже, — що йому подобалося трахати тебе останні кілька тижнів, але тепер йому час назад до Європи, і там він трахатиме іншу дівчину, напевно, ту, чиї листи він ховав від тебе під ліжком.

Дівчина заморгала.

— Хіба це дивно? — знизав я плечима. — Ти глянь на ті його кляті баки. Ти зрозумій, твій Педро не поет і не тореадор. Свої найкращі роки він згає за кермом, возячи харчі до дядькового ресторану, спатиме з ким попало, поки привабливий, а потім наживе пузо і мішки під очима. Прийми той факт, що цей хлопець — то вже спогад, з яким ти будеш зраджувати своєму майбутньому американському чоловіку з дипломом бізнес-школи і звичкою до гоління і відвідування спортзали.

Тепер на мене дивилися вже обоє. Він усміхався, певно, думаючи, що ці американці дуже привітні, починають розмови у барах, чудово. Дівчина моргала дедалі частіше, ніби й досі не розуміючи.

— О, розумію! — осяяло мене. — Він тебе не трахнув, ага? Але завтра він їде, і ти сподіваєшся взяти своє сьогодні. Вибачай, сонечко. Того не буде. Ви справді просто друзі — хоча він, напевно, і свідомий твоїх бажань… на якомусь інстинктивному рівні.

Дівчина роззявила рота. Я повільно похитав головою, співчуваючи її болю, розуміючи її всім серцем, так, як одна людська душа може розуміти іншу, хай порочну, але все-таки щиру.

А потім дівчина зацідила мені в обличчя попільничкою.

Бар я залишив у тумані. Намагався пояснити ситуацію офіціантці, але через носову кровотечу не зміг, і в результаті вона привела здоровенного афроамериканця, щоб той мотивував мене хутенько забратися з закладу під три чорти. Мотивувати той умів чудово — я покинув бар дуже швидко.

Вийшов я, втім, самотужки. Надворі дощило, шурхотіли машини. Я походив туди-сюди вулицею, героїчно палячи і погрозливо поглядаючи на дерева. Дзвонив додому рази зо три, та ніхто не брав слухавки. Я усвідомлював, що напився для того, аби не думати про ситуацію… але усвідомлення не допомагало. Думати я все одно не хотів. Далі я міг піти хіба що у бар готелю «Мало», але навряд чи мені там будуть раді. Тому я рушив по вулиці під назвою Медисон, сподіваючись дійти до води. Виявилося, що Медисон не вулиця, а довжелезний узвіз. Два квартали я сяк-так пройшов, та попереду лежало ще кілька, і я замислився про те, щоб тут і лишитися — може, поки чекатиму, поблизу відчинять бар. Проте то була явна слабкість — а нас, чоловіків, учать зневажати слабкість, — тому я рушив далі. Замість асфальту вулицю навколо держустанов вимостили бруківкою, і вона справді допомагала зосередитися на процесі ходіння, але за кілька кроків я все одно забув, де яка нога. Впавши на дупу і вдарившись ліктем, я проїхав кілька ярдів вниз вулицею і врізався у смітник.

Насилу зіп’явшись на ноги, я побачив літню пару в однакових флісках. Вони явно робили вечірню пробіжку.

— Слизько сьогодні,— прокоментував хтось із них. Разом вони нагадували двоголову личинку хруща.

— Іди в сраку, — відповів я.

На розі я знайшов мінімаркет і зайшов купити ще цигарок. Китаянка за прилавком намагалася вдати, що мене не існує, але я дуже похмуро вирячився на неї, і жінка вирішила не конфліктувати. Також я купив пляшку води і змив з обличчя кров, дивлячись на своє відображення у склі автомата з напоями. Потім я трохи постояв на розі коло крамниці, аж тут помітив неонове жевріння бару вдалині. Пошкутильгав туди. То виявилося приємне місце, заклад при якомусь готелі. Всередині було темно, тож рану в мене на обличчі не помітили б.

Я взяв келих пива і сів у куточку від гріха подалі. Принаймні я наче не хотів наражатися на неприємності. Був би я у притомнішому стані, то зрозумів би, що пива мені взагалі-то досить, і барів теж досить. Проте очевидно ж, що я сам собі ворог.

Найперше я перевірив, чи не розбився телефон Емі. Наче ні. Падіння мене трохи протверезило — чи, може, це було просто бабине літо адекватності, коли нервова система попереджає людину, що вмиває руки і дає останній шанс схаменутися й піти проспатись — а потім просто вимикається, й ось ти вже валяєшся на підлозі без тями.

Оскільки жодних розумних пояснень тому, що я знайшов у телефоні Емі, поки не було, я вирішив знову перечитати ті есемески. Ще вдень мене осяяло, що існує дуже простий спосіб дізнатися, від кого вони, але тоді я ще не напився, і робити цього не хотілося. Тепер — хотілося.