Я похитав головою, не розуміючи, про які райони він говорить. Він показав праворуч.
— Отам, над рибним ринком. Вона дала завеликі чайові, тому й запам’ятав.
Так, справді схоже на Емі.
— Пригадуєте щось іще?
— Трохи, — він взяв цигарку з моєї пачки. — Був дощ, я стежив за дорогою. Вони говорили, а я…
— Стоп-стоп. Вони?
— Вона і чоловік.
У мене аж серце впало.
— Як той чоловік виглядав?
— У костюмі, здається. Темне волосся. Не пам’ятаю.
— Вони сіли в машину разом?
— Так.
— А потім?
— Не пам’ятаю. Просто говорили собі.
— Про що вони говорили?
— А я знаю? Я слухав радіо.
— Ну давайте, Георгі, пригадуйте. То була серйозна розмова? Чи вони сміялися? Чи що?
Раптом я збагнув, що він дивно дивиться на мене, а сам я кричу. Я глибоко вдихнув.
— Так, вибачте, Георгі. Ви взяли двох пасажирів. Відвезли їх кудись, кудись у Беллтаун. Вона заплатила, ви собі поїхали. Так було?
Він допив пиво і, здається, зібрався йти. У відчаї я знову схопив телефон Емі зі столу.