Вони Елліоти: вампіри, привиди, старожитні мумії та просто потойбічна сила. Вони живуть у дивному будинку світ за очі та спостерігають за людьми навколо з погляду вічності. Поки раптом не всиновлюють звичайного хлопчака, що стає літописцем дивної сімейки та свідком їхніх злетів і падінь, розчарувань та пригод, кохання й смерті, урешті-решт — повнокровного життя нежиті. Аж поки… Перед вами одна з пізніших книг майстра фантастичного жанру Рея Бредбері, яка визрівала та чекала на свою появу понад півсторіччя. Її задум в автора народився у співпраці з людиною, котра придумала родину Аддамсів.
Звісно, Елліоти на Аддамсів геть не схожі, що не заважає їм бути абсолютно унікальним літературним сімейством, яке припаде до вподоби шанувальникам «Кульбабового вина» та «Прощавай, літо».
v 1.0 ArmanDragon (Оцифровано Гуртом)
Рей Бредбері
Із праху посталі
Пролог
Ось і красуня
На горищі, де весняними днями краплі дощу ніжно торкалися даху, а грудневими ночами геть недалеко, за кілька дюймів од себе, ти відчував шар снігу, покоїлася Тисячу-Раз-Прабабуся. Вона не жила і точно не була повністю мертва, вона… покоїлася.
І тепер, напередодні Величної Події, на порозі Величної Ночі, коли ось-ось грандіозно розпочнеться День повернення додому, її треба відвідати!
— Готова? Я заходжу! — голос Тімоті слабо донісся знизу, а дверцята люка затремтіли. — Чи ні!?
Тиша. Єгипетська мумія і не поворухнулася у відповідь.
Вона стояла в темному закутку, як стара безплідна сливина або покинута й обгоріла прасувальна дошка, ніби полонянка часу. Її руки і зап’ястки були прив’язані на сухих, немов древнє річище, грудях, крізь зашиті повіки дивилися її очі-щілинки глибокого синього кольору, як лазуритові камінці. Проблиск пам’яті відчувався, коли всохлий язик ужем звивався в її зморщеному роті, свистячи і пошепки зітхаючи, видобував кожну годину кожної втраченої ночі чотири тисячі років тому, коли вона була дочкою фараона, вдягалася в павутинну білизну і подихово-теплий, але легкий шовк із коштовними каменями, що обпікали її зап’ястя, коли вона бігала мармуровими садами, звідки споглядала, як у вогненному єгипетському повітрі вибухають піраміди.
Ось Тімоті підняв припорошену кришку люка й окликнув опівнічний горищний світ.
— О, Красуня!
Із губ стародавньої мумії злетіла хмарка пилу.
— Більше не красуня!
— Тоді бабуся.
— Хіба раз бабуся? — послідувала м’яка відповідь.
— Тисячу-Раз-Прабабуся?
— Уже краще, — старечий голос збив порох у безшумному повітрі. — А вино?