— Вино! — Тімоті підвівся з флакончиком у руках.
— Який урожай, дитя моє? — пробурмотів голос.
— До нової ери, Прабабусю.
— За який рік?
— За дві тисячі до нової ери, навіть майже
— Відмінно, — з висохлої посмішки злетіла димка пилу. — Підійди.
Пробираючись крізь купу папірусу, Тімоті дістався до Колись-Красуні, чий голос був усе ще неймовірно прекрасним.
— Дитя? — вимовила висохла посмішка. — Ти боїшся мене?
— Промокни мої губи, дитя.
Він простягнув руку, щоб краплинка змочила тремкі вуста.
— Ще, — прошепотіла вона.
Ще одна крапля вина торкнулася порохнявої посмішки.
— Ні, Прабабусю.
— Присядь.
Він видерся на віко скрині з намальованими ієрогліфами воїнів, собакоподібних богів і богів з левовими головами.
— Чому ти тут? — хрипко вимовив голос з-під безтурботного й сухого, немов древнє річище, обличчя.
— Завтра Велична Ніч, Прабабусю, я чекав її все життя! Сім’я,
— Досить! — приглушено обірвав його голос. — Дай-но пригадаю тисячу полуднів. Дай пірнути в глибокий колодязь часу. Втишився?