Пожбуривши її вбік, дячок відчинив двері і побачив на порозі того, кого вже й не сподівався побачити живим — панотця Михайла власною персоною. Вигляд у нього був стомлений, борода вкрита інеєм, на брови намерз дрібний сніжок, але все це не мало ніякого значення, головне — сам він був тут, немов з-під землі виник, або, точніше сказати, зійшов з небес.
— Панотче!..
Упав дячок навколішки, обійняв ноги панотця Михайла, притиснувся до них, тремтячи, як приблудний пес, якого після довгих місяців і страшного голодного життя надворі раптом пустили в теплу й затишну хату.
— Ну-ну, Антонію, що ти, Їй-Богу… — збентежений панотець Михайло нахилився, міцно взяв дячка за плечі, став підводити. Але той підводитися відмовлявся, мало того — не бажав відпускати новознайденого настоятеля. Проте рішучість панотця Михайла перемогла, і дячок усе-таки звівся на ноги, але все дивився допитливо й жадібно, ловлячи щось у чорних циганських очах священика. Потім, отямившись, повів панотця Михайла в хату, як і раніше, міцно тримаючись за його рукав, ніби той міг узяти і розчинитися в повітрі так само раптово, як виткався з хуртовини й заметілі.
— Господи, щастя яке! — радісно бубонів паламар. — Щастя яке… А я вже зовсім був помирати зібрався…
— Ну, помирати тобі ще рано, — суворо мовив йому панотець Михайло. — Це абсолютно ні до чого зараз — помирати.
Він обернувся, побачив, що Катерина так і стоїть зовні, в наметеному біля порога снігу, махнув їй.
— А це ось сестра Катерина, познайомся…
Антоній глянув незряче, кивнув головою, усміхнувся широко, і від цього фізіономія його набула вигляду вже зовсім комічного.
— Щастя яке!.. — знову завів він своєї.
Катя й сама ледь стримала усмішку. Чи то Бог, чи то, навпаки, нечистий ніби на сміх нагородив дячка абсолютно цапиною зовнішністю, тільки рогів не вистачало. З огляду на його довгу, худу, зарослу фізіономію з рідкою борідкою і голосом-меканням на думку спадали карикатурні малоросійські дячки Гоголя. Утім, може, й не було ніякої карикатури, такими вони і були, ці дячки, ще від початку часів, такими дійшли й до наших днів.
І за минулих часів парафіяни ніяковіли через невідповідну зовнішність паламаря, пропонували йому навіть бороду зголити, щоб не ганьбити церкву православну. Однак той відмовлявся, соромився: без бороди обличчя в нього було негарно перекривлене — начебто внаслідок пологової травми.
Але зараз було не до того — втомились і гості, і сам дячок хвилювався так, що ослаб і всівся на лаву, хапаючись за серце правою рукою.
— Що таке? Недобре тобі? — стривожився панотець Михайло.
— Трохи прихопило, — радісно блиснувши очима, відповів дячок, — з радості, мабуть.
— То ти приляж, відпочинь, — дбайливо мовив архістратиг, — нема чого надриватися.
— Куди ж я приляжу? — злякався дячок. — Такі гості дорогі, а раптом ви підете?
— Нікуди ми не підемо, — заспокоїв архістратиг. — Поночіє, хуртовина розігралася. Заночуємо в тебе, якщо ти не проти.
Кілька секунд дячок не міг слова вимовити.
— Я… я не проти? — пробурмотів він. — Та я… Та як я можу бути проти… Та я всім серцем… Бажаю, щоб завжди…
ebooksa