— Саме цього я й боюся…
Слідом за тим пролунало низьке, ніби підземне гудіння, що чулося, одначе, просто з небес. Якби хто мав зір на кшталт оптичного прицілу, за секунду до того він устиг би помітити, як високо вгорі виникли з порожнечі кілька снарядів і, розпоровши повітря, вдарили точно в те місце, де стояли прибульці. Пролунали чотири потужні вибухи, що злилися в один. Коли дим розвіявся, в глибокій вирві без руху лежали два тіла. На дні її, строкатій від сірої землі та блакитного снігу, була жінка, а на ній, прикривши її собою — той, кого вона кликала панотцем Михайлом. Обоє лежали мертво, безнадійно, для них, вочевидь, усе було скінчено раз і назавжди…
Але якби хтось третій опинився в полі в цю мить і, відкинувши страх, придивився уважніше, він із подивом і захопленням виявив би, що обидва тіла неушкоджені. Незважаючи на пряме влучення, навіть одяг на них залишився цілий — тільки злегка присипаний розкиданим ґрунтом.
Минуло кілька секунд… Чоловік ворухнувся, підвів голову, сторожко роззирнувся на всі боки, а потім звівся на ноги. За ним, обтрушуючись, підвелася й жінка. Чоловік стривожено подивився в низькі небеса, звідки з’явилися посланці смерті, і запитав похмуро:
— Хто міг знати, що ми тут з’явимося?
Жінка мовчала, старанно обтрушуючи своє рябе, як курка, пальто. Потім глянула на панотця Михайла, промовила несміливо:
— Ніхто не міг. Мабуть, випадково…
Супутник її невесело посміхнувся.
— Що ти кажеш, Катю? Чотири снаряди в чисте поле, і точнісінько так, щоб влучити в нас, — це випадковість? Не буває таких випадковостей.
— Але навіщо? Звичайною зброєю нас однаково не вбити.
— Вбити — ні. Залишки сил забрали — це погано.
Катя сумно помовчала, не зводячи з панотця Михайла великих довірливих очей. «Що ж тепер робити?» — ясно читалося в цих очах.
— Те саме, — відповів архістратиг на непоставлене питання. — Те, заради чого спустились. А поки що давай звідси вибиратися. Щоб по нас знову вогонь не відкрили.
— У який бік підемо? — запитала Катя.
Супутник її подивився на низькі білясті небеса, але, певно, не знайшов того, що шукав.
— От якби зараз була ніч, — зауважив він задумливо, — і були б зірки, одразу стало б ясно, куди йти… Добре, довіримось волі Божій. Хоч тут її навіть знати не хочуть.
Налякавши свою супутницю цими страшними словами, він, не втрачаючи бадьорості, рушив безкрайою сніговою цілиною. Наст неголосно постогнував у нього під ногами, подекуди провалювався до кісточок, а він усе йшов собі, дивлячись під ноги, і думав про щось.
Про що ж думав він, торуючи стежину в глухому снігу? Дивна річ, думки його були прості, людські: про сім’ю, про Отця, про братів.
Отець Небесний… Він його не бачив уже цілу вічність… Отець Світлоносний, Той, що є любов, не витримав злоби людської та дрібних сварок, зник із цього простору, перенісся в інші виміри. Ходили глухі чутки, що міг він неймовірним зусиллям волі перервати своє існування, залишивши Михаїлові, першому з синів, важкий тягар підтримувати лад у доступних світах.
Але важко, дуже важко нести цей тягар… Ще важче виконувати обов’язки. Люди, колись молодші брати, відгороджені Перешкодою і кинуті в пекло ще за життя. Усі вони — від немовляти до володарів світу — перебувають у геєні, самі про те не відаючи. А стало так за угодою між пеклом і Сферами. Спочатку — як тимчасовий захід: Землю визнано мовби чистилищем, де кожен має шанс піднестися, злетіти до втраченого раю… Але минали віки, тисячоліття, а люди не ставали кращими. Тобто дехто, звичайно, ставав, натомість більшість не змінювалася. Прогрес, цивілізація, культура — усе це тонким шаром прикривало мозок стародавніх рептилій, заклопотаний лише двома речами: розмноженням і їжею. Дивитися на це було нестерпно… навіть Отець розгубився, втратив віру в людей. Тимчасове небо чистилища закрилось і перетворилось на пекельну пащу, де мучаться приречені мільярди.
ebooksa