Кім

— Бачите, містере О’Гара, я не знаю, що в біса буду робити, коли знайду цих мисливців, але якщо Ви триматимете у полі зору мою парасольку, яка слугує чудовим штативом для топографічного знімання, я почуватимуся значно краще.

Кім продирався поглядом крізь густі кам’яні хащі скелястих вершин.

— Це не моя країна, знахарю. Я думаю, що легше знайти вошу у ведмежій шкурі.

— Оа, я знаюся на цьому. Гарі-бабу тупцятиме потихеньку, як стара баба. Вони нещодавно були у Ле. Кажуть, що прийшли з Каракорума, з усіма своїми головами, рогами і всім іншим. Я лиш-ше побоююся, що вони відіслали всі свої листи та компрометуючі речі з Ле на російську територію. Звичайно, вони підуть якомога далі на Схід — щоб показати, що вони ніколи не були у князівствах Заходу. Ви знаєте Гори? — він надряпав прутиком по землі. — Дивіться! Вони мали повернутися через Шринагар і Абатабад. От-то їхня найкоротша дорога вниз по річці через Банджі й Астор. Але вони накоїли лиха на Заході. Тож, — він продер риску зліва направо, — вони крокують, і крокують вони геть на Схід до Ле (а там так холодно!) і вниз через Інд до Ганле (я знаю цю дорогу), а потім униз, до Бушагра і долини Чіні. Це з’ясовується методом виключення або шляхом опитування місцевих мешканців, яких я так добре лікую. Наші друзяки тут довгенько бавилися і справили враження. Тож про них добре знають задалеко звідси. От побачите — я впіймаю їх десь у долині Чіні. Будь ласка, пильнуйте парасольку!

Вона вигойдувалася, як великий дзвіночок на вітрі, по долинах і гірських схилах, а в належний час Лама і Кім, керований компасом, наздоганяли десь надвечір лікаря, що торгував по дорозі мазями і присипками.

— Ми прийшли отією і тією дорогою, — недбало показував пальцем назад на гірські хребти Лама, а парасолько тим часом розсипався у компліментах.

У холодному місячному світлі вони йшли по снігу, Лама добродушно кпинив із Кіма, який брьохався по коліна в снігу, як бактрійський верблюд, із тих, вирощених серед снігів, волохатих, які інколи приходили до Кашмірського караван-сараю. Вони пробралися через пухкі сніги і притрушені порошею глинисті сланці та прибилися, рятуючись від бурі, до табору тибетців, які квапливо гнали донизу своїх дрібних овечок, нав’ючивши кожну мішком бури. Вони вийшли на порослі травою схили, місцями поплямовані снігом, і через ліс знову дісталися трави. Усі їхні марші ніяк не позначалися на Кедарнатху і Бадрінатху і лише через кілька днів подорожі Кім, зійшовши на яку-небудь купину, десять тисяч футів заввишки, міг бачити, як якийсь еполет чи ріг одного чи іншого гірського владики ледь-ледь змінив обриси.

Нарешті вони увійшли до відособленого світу — розпростертої на багато миль долини, де високі пагорби були складені з простих валунів і уламків гірських скель. Здавалося, що тут за час денного переходу вони просуваються уперед не більше, ніж спляча людина проходить «не своїми ногами» у нічному жахітті. Вони годинами тяжко обходили гору, щоб потойбіч з’ясувати, що це був усього лише крайній виступ на крайньому валу основної скелі! Округлий луг, коли вони дісталися туди, виявився величезним плато, яке збігало вниз у долину. Через три дні воно виявилося нечіткою заглибиною в землі, яка тягнулася на південь.

— Певно, тут живуть боги! — мовив Кім, пригнічений тишею і жаскими обрисами хмар, які розбігалися і танули після дощу. — Тут немає місця для людини.

— Дуже, дуже давно, — сказав Лама, неначе сам до себе, — Всевишнього спитали, чи вічний світ. Вседосконалий не відповів нічого… Коли я був на Цейлоні, мудрий шукач мені то підтвердив із книги, написаної мовою палі. Звісно, відтоді як ми знаємо Шлях Вивільнення, це питання не має сенсу, але — дивися і пізнавай ілюзію, чело! Ось — істинні Гори! Вони схожі на мої гори у Сач-дзені. Ще таких нам не траплялося!

Вгорі над ними, так само неймовірно високо, земля здіймалася ввись назустріч лінії снігів, де на сотні миль від сходу до заходу зупинялися останні берези, немов відрізані по чітко окресленій лінії. Нагорі лежали вічні сніги, незмінні від початку світу і мінливі у переливах сонця і хмар на небі. На них виднілися плями і прогалини там, де бурі й мандрівні вихори здіймали свої танці. Нижче під ними миля за милею стелилася синьо-зелена пелена лісів, а за лісами розсипалося терасами полів і крутосхилами пасовиськ село. Вони знали, що нижче села, де зараз гуркотіла і шаленіла гроза, з висоти дванадцять чи п’ятнадцять тисяч футів обривається бескид, униз до вогкої долини, де збираються докупи джерела — матері юної Сатладж.

Як завжди, Лама повів Кіма коров’ячими стежками й узбіччями віддалік основної дороги, по якій «боязкий чоловік» Гарі-бабу промчав за три дні перед тим через таку бурю, перед якою з чистим серцем поступилися б дев’ять із десяти англійців. Гарі не був зухом — звук зведеного курка примушував його мінятися на обличчі — але, за його словами, він був «доволі ефе-ективним загоничем» і недарма промацував усю долину дешевим біноклем. Позатим, білизна вицвілих на сонці наметів на тлі зелені помітна здалеку. Гарі-бабу побачив усе, що він хотів побачити, сидячи на кам’яному току в Зіглаурі, за двадцять миль навпрошки або сорок миль по дорозі — а саме: дві малі цятки, що одного дня були майже на лінії снігів, а наступного спустилися по схилу трохи нижче, десь на шість дюймів. Вимиті й готові до роботи, його товсті ноги були здатні долати дивовижні відстані, а відтак, поки Кім із Ламою відлежувалися в дірявій хижі, перечікуючи грозу, облесливий, мокрий і весь час усміхнений бенгалець торохтів чудовою англійською щонайпідлабузливіші фрази, намагаючись зазнайомитися з двома мокрими і змученими ревматизмом іноземцями. Обмірковуючи безліч карколомних схем, він прибув до їхнього табору вслід за грозою, яка саме розколола сусідню сосну, і так переконав дюжину чи дві сполоханих носіїв-кулі, що цей день несприятливий для подальшої подорожі, що вони одностайно поскидали свої речі й товклися на місці. То були підданці одного гірського раджі, який, за звичаєм, віддавав їх у найми, а собі забирав прибуток. На додачу до всіх їхніх бід, сагиби-чужинці погрожували їм гвинтівками. Більшість із них віддавна були знайомі зі зброєю та з сагибами: всі вони були мисливцями та провідниками з північних долин, вправні у полюванні на ведмедів і диких кіз, але з ними ніколи в житті ніхто так не поводився. Тож ліс прийняв їх у своє лоно і відмовлявся повертати, попри всі крики і погрози. Не було потреби вдавати божевільного — бабу вигадав інший спосіб, щоб його надійно прийняли. Він викрутив мокрий одяг, взувся у лаковані черевики, відкрив синьо-білу парасолю і, дженджуристою ходою, з серцем, що калатало в самісінькій горлянці, постав як «агент Його Королівської Високості раджі Рампура, джентльмени. Прошу, чим я можу бути вам корисним?»

Джентельмени втішилися. Один із вигляду був французом, а другий — росіянином, але обоє говорили англійською не набагато гірше, ніж бабу. Вони попрохали його про люб’язну допомогу. Їхні місцеві слуги похворіли у Ле. А вони дуже квапилися до Сімли, щоб віддати мисливські трофеї на обробку раніше, ніж їх поїсть міль. У них є рекомендаційний лист (тут бабу вклонився по-східному) до всіх представників уряду. Ні, по дорозі вони не зустрічали більше жодних мисливців. Вони мандрують самостійно. Мають достатньо спорядження. Єдине тільки — хотіли би рухатися якомога швидше. На цьому бабу вистежив оком поміж дерев зіщуленого горянина і за три хвилин розмови та кілька срібних монет (серце Гарі кров’ю обливалося від такого марнотратства, та хіба ж ти зекономиш на державній службі) одинадцятеро кулі та троє носіїв з’явилися знову. Принаймні, бабу посвідчить, як їх гнобили.

— Мій величний повелитель, він почуватиметься дуже прикро, але ці люди — то лиш-ше прості люди і жахливо нетямущі. Якщо ваша честь по доброті душевній зглянуться і забудуть про цю прикрість, я буду дуже задоволений. Ось невдовзі дощ ущухне і ми тоді зможемо вирушити далі. То ви стріляли, еге? Чудова справа!

Він спритно перескакував від однієї кілти до іншої, буцімто поправляючи кожен кошичок конічної форми. Зазвичай жоден англієць не буде поводитися фамільярно з азіатом, але й не дозволить собі вдарити по зап’ястку люб’язного бабу, який ненароком, на жаль, перекинув кілту з червоною водонепроникною накривкою. З іншого боку, англієць ніколи не стане наполягати, щоби бабу випив, яким би він не був люб’язним, ані щоб розділив із ним трапезу. Іноземці зробили це все, і засипали бабу купою запитань — здебільшого стосовно жінок — на які Гарі відповідав весело і необдумано. Вони налили йому склянку білуватої рідини, схожої на джин, потім іще, тож невдовзі його серйозність пощезла. Він виявився добрячим зрадником і беззастережно лаяв уряд, який нав’язав йому освіту для білих, але не забезпечив його платнею, як у білої людини. Він белькотав історії про гноблення та кривду, аж доки сльози за гіркою долею вітчизни не покотилися йому по щоках. Тоді він похилитався, співаючи любовних пісень Нижнього Бенгалу, і гепнув під мокрим стовбуром дерева. Ще ніколи настільки невдалий продукт англійського панування в Індії не потрапляв так невдало до рук чужоземців.

— Вони всі на один копил, — сказав один мисливець іншому французькою мовою, — побачиш, як ми доберемося до самої Індії. Я б хотів навідатися до його раджі. Можна було б непогано слівце замовити. Імовірно, що він почув про нас і хотів у такий спосіб засвідчити свою повагу.

— У нас часу немає. Ми маємо дістатися Сімли якомога швидше, — відгукнувся його товариш, — Як на мене, то я б волів, аби наші звіти були відправлені з Гіласа чи бодай із Ле.

— Англійська пошта краща і безпечніша. Пам’ятайте, що ми маємо всі можливі сприяння — Богом присягаюся! — вони ж нам самі все забезпечили! Чи це така неймовірна дурість?

— Це пиха — пиха, яка заслуговує на покарання, і воно не забариться.

— Так! Битися зі своїм побратимом із континенту у цій Грі — це щось. У цьому є ризик, а ці люди… ба! Надто легко.