Кім

— Дайте йому ковдру. Нам не можна розводити багаття, щоб сагиби не побачили.

— Краще забиратися до Шемлега. Ніхто нас не переслідуватиме у Шемлезі, — то казав нервовий мешканець Рампура.

— Я був провідником у Фастума-сагиба, і я провідник Янклінга-сагиба. Я б і зараз був би його провідником, якби не цей клятий бігар [повинність]. Нехай двоє людей з рушницями сторожують унизу, щоб сагиби не наробили нових дурниць. Я не залишу святого чоловіка.

Вони сіли неподалік від Лами і, трохи поприслухавшись навкруги, пустили по колу хукку, в якої за водозбірник правила стара пляшка з-під вакси «Дей енд Мартін». Червоний вогник вуглинки на пляшці, переходячи з рук і руки, освітлював розкосі примружені очі, високі китайські вилиці і волячі шиї, які ховалися у бганках темного грубого одягу на плечах. Вони були схожі на кобольдів із якоїсь чарівної копальні — на гірських гномів, що зібралися на таємну нараду. А поки вони говорили, голоси снігових потоків довкола них стихали один за одним, бо нічний мороз заглушав і сковував ручаї.

— Як він постав проти нас! — захоплено мовив чоловік зі Спіті. — Я пам’ятаю одного старого гірського цапа, біля Ладака (сім років тому Дюпон-сагиб по ньому стріляв, але промазав), який стояв точнісінько так само. Дюпон-сагиб був добрим провідником.

— Не таким добрим, як Янклінг-сагиб, — чоловік із Ао-Чанга потягнув віскі з пляшки і передав далі. — Тепер слухайте мене, якщо тільки ніхто не думає, що знає більше.

Виклик ніхто не прийняв.

— Ми підемо до Шемлега, як тільки зійде місяць. А там чесно поділимо між собою речі. Мене задовольнить ота новенька рушничка і набої до неї.

— А хіба ведмеді лиш коло те’ бешкетують? — спитав його сусіда, смокчучи люльку.

— Ні, але мускусні залози тепер коштують по шість рупій за штуку, а твої жінки матимуть полотно з наметів і трохи кухонного начиння. Ми то все поділимо у Шемлезі до світанку. А тоді ми всі розійдемося, пам’ятаючи, що ніхто з нас ніколи не бачив і не мав справи з цими сагибами, бо ж вони можуть сказати, що ми покрали їхнє добро.

— Для тебе воно-то добре, а що раджа скаже?

— А хто йому розповість? Оці сагиби, які по-нашому не говорять, чи той бабу, який нам дав грошей задля якихось своїх справ? Чи то він проти нас військо приведе? А які докази залишаться? Все, що нам не потрібне, ми викинемо у Шемлезький смітник, куди ще нога людська не ступала.

— А хто цього літа в Шемлегу? — те сільце складалося з трьох чи то чотирьох хижок серед пасовищ.

— Шемлезька жінка. Як ми знаємо, вона не любить сагибів. Інших можна задобрити дрібними подарунками, тут вистачить нам усім. — Він поплескав по напханому боці найближчого кошика.

— Але… але…

— Я сказав, що вони не справжні сагиби. Усі їхні шкури й голови куплені на базарі в Ле. Я впізнав тавро. Я вам показував на минулому переході.

— Правда. Вони купили всі ті шкури й голови. Деякі вже навіть міль побила.

Це був влучний аргумент, а чоловік з Ао-Чанга знав своїх товаришів.

— Якщо трапиться найгірше з найгіршого, я скажу Янклінгу-сагибові, він чоловік веселий, посміється з того. Ми не чинимо зла нікому з тих сагибів, яких знаємо. А ці б’ють жерців. І нас поналякували. Ми втекли! Хто ж зна, де ми погубили речі? Чи ти дума’ш, Янклінг-сагиб дозволить поліції з долини нишпорити по горах, псуючи йому полювання? Дуже далеко від Сімли до Чіні, а ще далі від Шемлега до дна Шемлезького смітника.

— Нехай так, але я понесу велику кілту. Корзина з червоною накривкою, яку сагиби особисто пакували щоранку.