Король у Жовтому

— Закони, що забороняють самогубство й запроваджують кримінальну відповідальність за будь-яку спробу суїциду, було скасовано. Уряд визнає за громадянами право завершити своє існування, що стало для них нестерпним через фізичні чи духовні страждання. Ми вважаємо, що громадськість лише виграє завдяки усуненню цього пласту населення. Статистика свідчить, що з моменту прийняття цього закону кількість самогубств на території Сполучених Штатів лишилася незмінною, що лише доводить його користь. З цього дня камери смерті будуть збудовані у кожному американському місті, містечку та селищі. Час покаже, чи зможуть вжиті заходи допомогти тій частині нашого суспільства, члени якого зневірились і щодня поповнюють ряди самогубців.

Він зробив паузу й обернувся до білої камери смерті. Мертва тиша залягла над площею.

— Там, — продовжив губернатор, — безболісна смерть чекає на кожного, хто більше не може витримати ударів життя. Кожний, хто шукає смерті, знайде її у цій білій камері. — Озирнувшись на керівника президентської охорони, він швидко промовив:

— Оголошую камеру смерті офіційно відкритою, — після чого чоловік розвернувся до величезного натовпу: — Шановні мешканці Нью-Йорка та Сполучених Штатів Америки, від імені уряду оголошую камеру смерті відкритою!

Урочисту тишу розірвав гучний покрик командира. Загін гусарів вишикувався за екіпажем губернатора, улани розосередилися вздовж П’ятої авеню й чекали на командування гарнізону, а кінна поліція супроводжувала цю колону. Я відділився від натовпу, що витріщався на білу мармурову камеру смерті. Далі, перетнувши Південну П’яту авеню, я попростував уздовж магістралі до Блікер-стрит. Поворот праворуч — і я вже стояв біля непомітної крамниці з вицвілою вивіскою:

ГОБЕРК, ЗБРОЯР

Я зазирнув досередини і побачив Гоберка в дальньому закутку зали. Той відірвався від роботи і крикнув своїм густим басом:

— Заходьте, містере Кастейне!

Його донька на ймення Констанція підвелася на знак привітання, коли я переступив поріг лавки, і простягнула мені свою тендітну руку. Втім, їй не вдалось приховати свого розчарування: щоки Констанції сором’язливо почервоніли, бо вона чекала на іншого Кастейна — мого двоюрідного брата Луїса. Я вичавив із себе зніяковілу усмішку і похвалив барвистий стяг, який вона вишивала. Старий Гоберк тим часом клепав поношені поножі з якогось давнього обладунку. Його молоточок відлунював милозвучним «дзень! дзень! дзень!» по всій крамниці. Коли роботу було завершено, майстер відклав свій молоточок і метушливо закріпив щось невеличким розсувним ключем. М’який брязкіт обладунків викликав у мене приємне тремтіння. Я завжди любив звук, з яким залізо вдаряється об залізо, приглушений стукіт киянки по пластинах, передзвін тонкої кольчуги. Правду кажучи, це була єдина причина моїх відвідин Гоберка. Ані він, ані його донька не цікавили мене, хіба що закоханість Констанції в Луїса щось важила. Зізнаюсь, їхні стосунки справді привертали мою увагу, іноді навіть позбавляючи нічного сну. Втім, у глибині душі я знав, що все складеться так, як треба, що я зможу влаштувати їхнє майбутнє так само, як і владнати справу з моїм любим лікарем Джоном Арчером.

Проте я не завдавав би собі клопоту візитом до крамниці саме тоді, якби мелодичний дзвін молоточка не справляв на мене такого заворожливого впливу. Я був ладний просидіти там цілу вічність, слухати й слухати. Раптовий відблиск заблукалого сонячного променя, що торкнувся інкрустованої сталі, викликав у мене настільки гостре й чисте осяяння, що я аж затамував подих. Сконцентрувавши розсіяний погляд, я ледь не тремтів від ейфорії, яка вивертала мої нерви, допоки якийсь рух старого зброяра не затулив те блаженне сонячне світло. Я відкинувся на спинку стільця. Майстер шліфувальною ганчіркою стирав іржу зі старих заклепок. Тільки це «щух! щух!» і могло вгамувати мій трем.

Констанція працювала над вишивкою, час від часу зупиняючись, аби краще розгледіти візерунок на кольоровій ілюстрації з музею Метрополітен.

— Для кого це? — спитав я.

Гоберк пояснив, що разом зі стародавніми обладунками музею Метрополітен, де він працював зброярем, він також отримав доступ до кількох колекцій, що належали колекціонерам-багатіям. Броня, над якою він працював, виявилася частиною загублених поножів з відомого обладунку, що його клієнт розшукав у маленькій паризькій крамниці на набережній Орсе. Він, Гоберк, домовився з клієнтом та взявся лагодити поножі. Таким чином обладунок знову став повним. Майстер відклав свій молоточок і розповів мені історію цієї броні, що простежувалась з 1450 року, від власника до власника, допоки нарешті опинилась у Томаса Стейнбріджа. Коли його розкішну колекцію пустили з молотка, той клієнт Гоберка придбав обладунок і відтоді розшукував загублену частину поножів, аж поки нарешті натрапив на неї у Парижі.

— Тобто ви наполегливо шукали ці поножі, навіть не знаючи напевно, чи вони взагалі ще існують? — здивувався я.

— Авжеж, — спокійно відповів майстер.

Уперше за весь час нашого знайомства я відчув певну зацікавленість Гоберком.

— Думаю, — висунув я допущення, — вони принесли вам неабиякий прибуток.

— О, ні, — розсміявся він. — Задоволення від знахідки для мене — вища винагорода, більшого мені й не треба.

— Хіба ви не хотіли б розбагатіти? — вторив йому я усмішкою.

— Моє єдине прагнення — стати найкращим у світі зброярем, — з виразу Гоберкового обличчя я зрозумів, що він говорив цілком серйозно.