Зв’язавши мотузкою ноги тварини, дівчина закріпила її кінець на своєму поясі, а потім пішла назад до схованки.
Коли вона порівнялась зі мною, я підняв у привітанні капелюха, й незнайомка визнала мою присутність ледь помітним кивком голови. Я був настільки спантеличений, настільки вражений і захоплений видовищем, яке постало перед моїми очима, що не усвідомлював — поряд зі мною був мій порятунок. Але коли вона пройшла повз, я зрозумів: якщо мені не хочеться провести ніч у болотах, що продуваються всіма вітрами, мені краще без зволікань заговорити до неї.
На першому моєму слові вона зупинилась, однак коли я підійшов до неї, мені здалося, ніби в її прекрасних очах промайнув страх. Я шанобливо пояснив їй своє кепське становище, і дівчина поглянула на мене із зацікавленням.
— Звісно, ви не місцевий, — підхопила вона мою розповідь.
Її солодкий голос не мав жодної нотки бретонського акценту чи будь-якого з відомих мені діалектів взагалі, але було у ньому щось, що я чув раніше, щось дивне й невизначене, наче мотив давньої забутої пісні.
Я пояснив їй, що я американець, не знайомий з Фіністером[62], що полюю тут задля власного задоволення.
— Американець… — повторила вона тим самим дивним мелодійним тоном. — Ніколи раніше не бачила американця.
Помовчавши трохи, вона сказала:
— Якщо ви йтимете хоч всю ніч без жодного перепочинку, все одно не дістанетеся Керселе. Навіть з провідником.
Чудові новини!
— Якби я тільки міг, — почав я, — знайти якусь селянську хату, де можна було б чимось перекусити й заночувати…
Сокіл на її зап’ястку стріпнувся й повів головою. Дівчина заспокійливо провела рукою по його лискучій спині і глянула на мене.
— Подивіться навколо, — м’яко промовила вона, — на ці безкраї болота. На північ, на південь, на схід, на захід. Чи бачите ви щось, окрім папороті та пустищ?
— Ні, — відповів я.
— Болота дикі та безлюдні. Потрапити сюди легко, проте інколи ті, хто забрів у ці землі, вже ніколи їх не покидають. Тут немає жодної селянської хати.
— Що ж, — відповів я, — якщо ви вкажете мені, в якому напрямку лежить Керселе, завтра я повернусь туди так само швидко, як і прийшов сюди.
Вона поглянула на мене майже із жалем.
— О, — мовила вона. — Прийти сюди завжди легко, достатньо кількох годин, інша річ — повернутися. На це можуть піти сторіччя.
Я здивовано витріщився на неї, проте вирішив, що неправильно зрозумів її слова. Не встиг я знову заговорити, як вона витягла з-за пояса свисток і свиснула в нього.
— Вам слід перепочити, — сказала вона. — Ви пройшли довгий шлях і втомилися.
ebooksa