— Завоюйте мене, — сказала вона у відповідь.
Ми сиділи у цілковитій тиші, я обернувся до неї. Вона, так само безмовна, з обличчям, що спочивало на розкритих долонях, споглядала мене, її очі дивилися у мої. Я знав, що ні вона, ні я не промовили жодного слова людською мовою, проте я також знав, що її душа відповідала моїй. Я випростався, всім серцем відчуваючи молодість і шалене кохання, що пульсувало у моїй крові. Вона наче прокинулася зі сну, з порожевілим обличчям, її очі запитально дивилися на мене, і я тремтів від збудження. Ми вгамували свій голод, розповівши одне одному про себе. Я назвав їй своє ім’я, а вона назвала мені своє: леді Жанна д’Іс.
Вона розповіла про смерть своїх батьків, як дев’ятнадцять років її життя минули у маленькій укріпленій фермі наодинці з нянькою Пелаґією, конюхом Ґлімареком Рене та чотирма сокольничими — Раулем, Ґастоном, Гастуром і паном Пір’ю Луїсом, який служив ще її батькові. Вона ніколи не виходила за межі боліт, ніколи до цього не бачила інших людей, окрім сокольничих і Пелаґії. Вона не пам’ятала, звідки їй відомо про Керселе; можливо, один із сокольничих розповідав про нього. Вона знала легенди про Перевертня та про Жанну Фландарську[79], які їй розповідала нянька Пелаґія. Вона вміла вишивати і прясти. Соколи та гончі були єдиною розрадою дівчини, не даючи їй нудьгувати. Коли вона зустріла мене на болотах, то настільки злякалася, що ледь не знепритомніла від звуку мого голосу. Так, зі скель вона бачила у морі кораблі, але на пустищі, доки сягав погляд, вона не помічала жодних ознак людського життя, хоча й полювала там ледь не щодня. Існувала легенда, яку їй розповіла Пелаґія, що той, хто заблукає у болотах, ніколи не повернеться додому, бо болота ті прокляті. Вона не знала, чи було це правдою, і ніколи над цим не замислювалась, допоки не зустріла мене. Не знала вона і того, чи вибирались колись сокольничі за межі боліт і чи могли вони піти геть, якби захотіли. Домашні книжки, за якими її вчила Пелаґія, були сторічної давності.
Усе це вона розповідала мені з потішною серйозністю, яку нечасто можна помітити у дорослих. Дівчина зауважила, що моє ім’я досить легко вимовляти, і намагалася переконати мене в тому, що моє перше ім’я — Філіп — свідчить про наявність у мені французької крові. Здавалося, їй було геть байдуже до зовнішнього світу. Я вирішив, що через няньчині історії той, напевно, став для неї нецікавим та не вартим уваги.
Ми все ще сиділи за столом. Вона кидала виноградинки маленьким польовим пташкам, що безстрашно копошилися біля самих наших ніг.
Я обережно завів було мову про те, що мені слід повертатися, але вона навіть чути про це не хотіла. Не усвідомлюючи до кінця свого рішення, я пообіцяв їй залишитися на тиждень і взяти участь у соколиному полюванні разом з її сокольничими. Я також пообіцяв знову завітати до неї після свого повернення до Керселе.
— Не знаю, що й робитиму, — невинно промовила вона, — якщо ви не повернетеся.
Розуміючи, що не маю права засмучувати її після мого освідчення в коханні, я безмовно сидів, ледь наважуючись дихати.
— Ви часто навідуватимете мене? — запитала вона.
— Дуже часто, — відповів я.
— Щодня?
— Щодня.
— Ох, — зітхнула вона, — тоді я дуже щаслива. Ходімо, подивитеся на моїх соколів.
Вона підвелась і взяла мене за руку з тією самою дитячою владною невинністю. Ми попростували садом між фруктових дерев до порослої густою травою галявини, якою протікав струмок. Там було п’ятнадцять-двадцять пнів, і на всіх, окрім двох, сиділи соколи. Вони були прив’язані до пеньків ременями, прикріпленими до їхніх лап сталевими заклепками. Невеличкий потічок чистої весняної води звивисто пробігав поблизу кожного сідала.
Побачивши дівчину, птахи здійняли лемент. Вона пройшлася від одного до іншого, когось пестячи, когось ненадовго беручи на зап’ясток, нахиляючись, аби послабити чиїсь пута.
— Хіба вони не чудові? — запитала вона. — Дивіться, це слухняний сокіл. Ми звемо його «простаком», бо він ловить здобич у простій погоні. А це блакитний сокіл. Ми, сокольничі, звемо його «шляхетним», бо він нависає над жертвою і, кружляючи, падає на неї з небес. Оця біла пташка — кречет з півночі. Також «шляхетний»! Це підсоколик, а цей самець тренований для полювання на чаплю.
Я поцікавився у неї, звідки вона знає давню мову соколиного полювання. Вона не пам’ятала, хоча думала, що її навчив батько, коли вона була ще маленькою.
Потім вона відвела мене вбік, аби показати малих соколенят у гнізді.
— Сокольничі називають їх
Вона сіла на березі струмка серед соколів, я примостився біля її ніг.
ebooksa