Потім соколи на обручі, що його ніс сокольничий, почали бити крильми і кричати, а десь здалеку почулися звуки мисливського ріжка. Гончі пси побігли від нас геть і немов розчинились у місячному світлі, соколи тріпотіли і пронизливо верещали на своєму сідалі, а дівчина, підхопивши мелодію ріжка, почала наспівувати. Чисто і солодко звучав її голос у нічному повітрі:
Поки я слухав її чудовий голос, сірі обриси якоїсь будівлі, що проступали попереду, робилися все чіткішими, ріжок весело засурмив під акомпанемент гончих і соколів. Біля воріт запалав смолоскип, сніп світла вихопився з прочиненого вікна, і ми ступили на дерев’яний міст, що задвигтів під нашими ногами. Зі скрипом та тріскотом він піднявся за нашими спинами, коли ми проминули рів й опинились у невеликому дворі, зусібіч обнесеному кам’яними мурами. З відчинених воріт вийшов чоловік та, відсалютувавши, простягнув чашу дівчині, що стояла позаду мене. Вона взяла чашу і торкнулась її губами, а потім обернулась до мене і тихо промовила:
— Ласкаво прошу.
Наступної миті один із сокольничих підійшов з іншою чашею, але перш ніж дати її мені, вручив дівчині, що скуштувала напій. Сокольничий простягнув був руку, аби забрати чашу, проте дівчина, хвильку повагавшись, ступила крок уперед і подала мені чашу зі своїх рук. Я здогадався, що то був вияв неймовірної поваги, але погано розумів, чого від мене очікують, тому не одразу підніс чашу до губ. Дівчина почервоніла. Я збагнув, що маю діяти швидко.
— Мадемуазель, — невпевнено мовив я. — Подорожній, якого ви врятували від небезпеки, яку навіть важко собі уявити, спорожнює цю чашу на честь найдобрішої та найгарнішої господині у Франції.
— На Його честь, — прошепотіла вона, хрестячись, поки я пив трунок. Потім, ступивши через поріг, вона приязно обернулась до мене й, узявши мене за руку, повела до будинку, промовляючи знов і знов:
— Ласкаво прошу, ласкаво прошу до замку Іс!
Наступного ранку я прокинувся від звуків ріжка. Підвівшись зі стародавнього ліжка, я підійшов до заґратованого вікна. Крізь маленькі глибоко посаджені шибки пробивалося сонце. Звуки все гучнішали, поки я дивився на двір унизу.
У загоні, обнесеному стінами, стояли коні. Чоловік, що, мабуть, був братом двох нічних сокольничих, стояв посеред двору зі зграєю псів. На його ремені висів кривий ріжок, а в руці він тримав довгого батога. Собаки гавкали і скавчали, боязно танцюючи навколо нього.
— По конях! — крикнув чоловік бретонською. Двоє сокольничих із соколами на зап’ястках в’їхали у внутрішній двір поміж собак, коні сповнювали подвір’я стукотом копит. Потім я почув інший голос, від якого кров шугнула мені в голову:
— Пір’ю Луїсе, добряче нацькуйте псів, не шкодуйте батога. Раулю, Ґастоне, перевірте, щоб
Чи мені це снилося? Давня мова соколиного полювання, на яку я натрапляв у пожовклих рукописах, — забута середньовічна старофранцузька — долинала до мого слуху під гавкіт гончих і перегук соколиних дзвіночків, що зливалися зі стукотом кінських копит. Вона знову заговорила забутою мовою:
— Якщо ти вирішиш закріпити
Сокольничий вклонився у стременах і відповів:
— Як на те воля мадемуазель, я нестиму сокола.
— На те моя воля, — відповіла вона. — Я знаюся на соколиному полюванні, але тобі ще доведеться дати мені багато уроків з
Мисливець кинувся до загону й майже одразу повернувся верхи на баскому чорному коні, за яким, також верхи, їхав конюх.
— Ах! — весело скрикнула вона. — Скоріше, Ґлімареку Рене! Скоріш! Покваптесь усі! Сурміть у ріг, пане Пір’ю!
Чиста музика мисливського ріжка наповнила двір, собаки кинулись крізь прочинену браму, за ними басували коні. Гучний та шумний на розвідному мосту, їхній гомін поступово замовкав, а потім і геть затих між вересом і папороттю боліт. Усе далі й далі вигравав ріжок, поки його звук не потонув у пісні жайворонка, що розлягалась у повітрі. Я почув, як знизу долинув голос у відповідь на поклик зсередини дому:
— Я не шкодую за полюванням, поїду наступного разу. Треба виявити до гостя шанобливість, Пелаґія, не забувай про це!
ebooksa