Для домашнього огнища. Детективна повість

22
18
20
22
24
26
28
30

— Його нема дома. Пішов до військового касину.

— Ти не повинна була пустити його туди, Ане-лечко, — промовила Юлія з виразом тривоги на лиці.

— Годі було задержати його. Та чень бог дасть, що якось воно минеться. Ну, а у тебе що чувати?

— Я прийшла заспокоїти тебе, моя голубко. Від Штернберга нема нічого більше. Якби було яке лихо, то, певно би, телеграфував.

— Спасибі тобі, Юлечко! І мені бачилося з самого початку, що тут нема чого тривожитися. Твоя правда, якби було яке лихо, то він би телеграфував. Вип’єш, може, склянку чаю?

— Спасибі тобі! Я тілько на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоби мене тут хто-небудь бачив. А втім, і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!

— Добраніч тобі, Юлечко! А якби лучилося щось нового...

— Ну, розуміється, розуміється, що заразісірько тебе завідомлю. Добраніч!

І Юлія, тихесенько зачинивши за собою двері, щезла мов тінь. Анеля пішла до кухні, де Гриць розповідав, не так дітям, як Марині, якусь дуже веселу казку про війну кота з медведем і щохвилі викликував вибухи голосного сміху.

Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касину, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали в більярд, інші їли вечерю, а при столі з часописами велася голосна розмова, переривана вибухами сміху і енергічними військовими закляттями. Наблизившися до того стола, капітан представився товаришам. Усі вже знали про його перенесення з Боснії до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній коменді. Шумно і густо об-ступили його, стискаючи його руки, поздоровляли його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробився осередком дуже оживленої розмови. Його розпитували про службові відносини в Боснії, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і свої пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити «на братерство» з новими товаришами.

— Чи поручник Редліх де-небудь на службі, що його тут нема? — запитав Ангарович.

— О ні, швидко повинен прийти.

І справді, ще не принесли вина, коли появився Ред-ліх.

— Про вовка помовка, а вовк тут! — роздався хор веселих голосів.

Редліх помалу, методично, не озираючися і, очевидно, привиклий до пануючого тут шуму і гамору, зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрилися густою росою і були цілком непрозорі, поклав їх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак, видобувши хустку, обтер нею окуляри і вложив їх на ніс.

— Редліх, Редліх! — кричали товариші. — Питає тут за тобою якась дама, мовить, що знаєш її здавна дуже близько.

Громовий сміх супроводив ті слова.

— Знаю досить дам, — звільна і задумчиво відповів Редліх, — та ні одна з них не потребує аж тут мене відпитувати. Кожда знає, де мене і без питання можна знайти.

— Але ж та дама — се я, старий друже! — скрикнув Ангарович, кидаючися до нього з простертими раменами, — Що ж то, не пізнаєш мене?

— Антось! Старий боснячисько! — скрикнув Ред-ліх, і оба приятелі кинулись один одному в обійми.