— А, так! — скрикнув капітан. — Ну, то так же мені й говори! Я вже почав було думати, чи не образив я кого чим-небудь, що так нараз почали від мене сторонити.
— Але відки ж знов такі думки? Можу тебе запевнити, що щодо твоєї особи, — Редліх мимовільно вимовив ті слова з особливим притиском, — усі вповні згоджуються, що ти взірцевий офіцер, сердечний товариш, одним словом, хлопець з золотим серцем.
— Чи справді так думають? — радісно запитав капітан.
— Даю тобі слово честі. Можеш мені вірити.
— Але знаєш, одно мене дивує. Коли ми відходили, ніхто не просив мене, щоб я приходив сюди частіше.
— У нас нема сього звичаю. Се розуміється само собою, що кождий приходить, коли має час і охоту.
— Ну, так, але завсігди приємного товариша з самої чемності проситься, щоби лишився довше і приходив частіше.
— Марниця, братику! Думаю, що з такої дрібниці не будеш висновувати ніяких неприхильних внесків про нових товаришів. А при тім думаю також, що сімейне життя і службові обов’язки, а може, й маєткові відносини мало дадуть тобі часу і засобів на те, щоби часто відвідувати наше касино.
— Се може бути, — якось нерадо промовив капітан, — та все-таки... ти знаєш, як я дуже люблю товариське життя. А там, у Боснії, чоловік стілько на-нудився, намучився, натерпівся, що бажав би хоч троха відсвіжити свою душу в товариськім крузі.
— Сумніваюся, чи се тобі вдасться,—мовив Редліх. — З наших давніх товаришів, крім нас двох, нема нікого, а з тих нових... Знаєш, я й сам рідко буваю в їх гурті.
— А мені говорили, що буваєш щовечір, — завважив ущипливо капітан.
— Ну, то якийсь поет, прудкий на пересаду, мусив тобі се сказати, — процідив Редліх. — Противно, буваю досить рідко. Тут самі паничі, грають грубо в карти, п’ють по цілих ночах, ну, а чоловік бідолаха, куди там йому додержати їм кроку! Знаєш що, Антосю, — з незвичайним жаром промовив Редліх, обертаючися до капітана, — раджу тобі з цілого серця, вчини так само і старайся якнайрідше бувати в касині!
Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанні старався не глядіти йому в очі.
— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене огнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоби якнайрідше до них ходити.
— Бо се занадто багато буде тебе коштувати, — викручувався Редліх. — А втім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати...
В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.
— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет, чи, може, який касієр-утікач, щоб у мене були гроші на розки-дування?
— А коли їх у тебе нема, то що тобі на тім залежить, чи тебе просять учащати до касину, чи ні? І так будеш мусив дуже рідко вчащати. Адже ж і сьогодні ти висипав стілько грошей, що твоя жінка...
— Ну, ну, досить тої проповіді, старий приятелю! Вже що там жінка буде мала мені сказати, те скаже і без тебе. Ну, та годі нам балакати! Отсе ми вже перед моєю домівкою. Знаєш що, Гнатику, надіюся, що зробиш мені тоту честь і відвідаєш мене в моїм родиннім гнізді?
— З найбільшою охотою! — сквапно промовив Редліх. — Досі, щоправда, я не бував у твоєї жінки — причин не потребую тобі вияснювати...
ebooksa