— Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головно ходило нам о результат. І ми могли похвалитися, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіявся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправився так, що майже годі було його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сім’ї одержали ми офіціальну подяку. Потім наш полк від-комендовано до Боснії, а барона приділено до іншого полку, що лишився тут. Що з ним тут дальше діялося, про се не маю ніякого виображення.
— Я те тілько знаю, скілько тобі розповіла, — мовила Анеля якимсь приглушеним, беззвучним голосом, не підводячи лиця від своєї роботи.
— Рік тому назад був я на якийсь час відкомендо-ваний в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій аудієнції у свого шефа я вертав на свою квартиру. Проходячи перед густо освітленим шинком, я зупинився на хвилю, почувши всередині крик, прокляття, стук ламаних меблів і брязкіт скла. Втім, раптом відчинилися двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі і без чако. Вилетів, сильно випхнутий кільканадцятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Сей чоловік був смертельно п’яний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в свої обійми і не поставив на ноги.
«Пардон! — мовив до мене сей чоловік, бачачи на мені офіцерський мундур і силкуючись випростуватися незалежно від моєї помочі. — Я настолочив вам на нагніток?»
Його голос, охриплий від п’янства, показався мені знайомим. Я зачав придивлятися його лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.
«А, зєгуиз[8], товаришу! — скрикнув, ударивши мене по плечі. — Го-го-го, пан Ангарович уже й не пізнає мене?»
«Барон Рейхлінген! — скрикнув я, подаючи йому руку, та він не стиснув її. — Що ж се з тобою діється?»
«Зо мною? Добре діється. Бачиш, учуся літати. Отсе власне вилетів я з отсеї буди. Га-га-га!»
«Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли».
«Не знав? — скрикнув барон. — Не писала тобі жінка?»
«Ані словечка».
«Го, го, — кричав на все горло барон, — чудесну маєш жінку! Ангела, а не жінку! Га-га-га! Такі ангели там залізними вильми толочать грішні душі в кипучу смолу».
«Бароне, — строго мовив я до нього, — маю згляд на те, що ти п’яний і сам не знаєш, що говориш. В іншім разі ти мусив би мені тяжко відповісти за ті слова».
«За ті слова? — кричав барон з п’яним сміхом. — За ті слова? Хіба я що сказав? Але ж, братику, не гнівайся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка — го, го, die ist ein solches Kapitel![9], про котрий треба би говорити по-тверезому».
«Добре кажеш, — мовив я. — Що маєш мені сказати, кажи по-тверезому, а тепер ходи спати».
«Хто? Я спати? — верещав барон. — Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але, — мовив нараз спокійнішим голосом, — позич мені 10 ринських! Якраз не стало мені дрібних, а сей драбуга ось тут не хотів мені кредитувати. Позич, не пожалуєш сього. Завтра віддам і ще вдодатку розповім тобі гарну історію, яка притрафилася одному гарному младенцеві і одній ще гарнішій замужній жінці, або радше солом’яній вдові».
— Не потребую тобі додавати, — мовив капітан до Анелі, — що мені кров ударила до голови при тих словах сього нікчемника. Я видобув 10 ринських і, даючи йому, промовив:
«Без жарту, бароне, краще би тобі подумати про спочивок».
«Завтра, завтра! — мовив барон, хапаючи гроші. — Спасибі тобі, мій любчику! А знаєш, завтра так коло десятої запитай про мене ось тут, у тій буді. Або мене тут застанеш, або тобі покажуть мою квартиру. А про гроші не турбуйся! Хоча мої любі свояки взяли мене під курателю, та я ще дам собі раду».
І знов повернувся до шинку, та нараз зупинився і, обертаючися до мене, мовив:
ebooksa