— Уляна.
— Чудово! Мушу запам"ятати собі назавжди, що моя перша суджена називалася «Уляна». Отже, Улю, ходім купувати новий капелюшок.
У модистки вибирають білий фільцовий[12] капелюх з темно-синьою стяжкою. Юра (Уляна вже знає його ім"я) божився, що до її смаглявого обличчя білий капелюх найкраще надається.
Розбавлені цим купном, ідуть ще за рукавичками, торбинкою й деякими дрібничками.
...Прошу для моєї судженої капелюх, прошу для моєї судженої це, прошу для моєї судженої те... Треба було чути, з якою гордістю вимовляв він ці слова!
«Осип ніколи не вмів бути таким ніжним»,— думає Уляна.
— Але ж ти ще нічого не їла,— раптом пригадує собі Юра.— На вечерю ще за скоро... Може, кави нап"ємося?
Уляна соромиться признатися, що вона сьогодні взагалі ще нічого не їла.
— Добре, нап"ємося кави...
В цукорні[13] пригадує Уляна, що дев"ята двадцять приїздить поїзд з Нараєва. Нишком слідкує, яке це враження зробить на Юру, ця пригадка скорої розлуки. Зовсім таке, якого вона собі бажала. Він просто обурюється на неї, що вона може тепер думати про якийсь там поїзд.
— Але ж, Юр, якщо дійсно твоя мама має приїхати, то ти повинен бути на двірці...
Цей аргумент діє.
Нараз усвідомлює собі Уляна, що вона не хоче, щоб Юра бачив, що той її «наречений» — це підтоптаний уже, в літах, лисавий чоловік. Що він подумає про неї, коли побачить такого «нареченого»?
— Слухай, Юр, а якби я попросила тебе в ім"я тієї симпатії замість за півтори — розійтися за пів години?
— Я не розумію тебе.
— Я бажаю собі, я прошу тебе, Юр, якщо ти хочеш що-небудь приємного зробити для мене, цебто як хочеш, щоб я повірила у твою прихильність до мене,— не виходи тепер о дев"ятій на двірець до поїзда.
— Але ж, Улю, ти сама сказала, якщо мама приїжджає...
— А тепер не хочу, щоб ти виходив до поїзда. Не хочу, чуєш, Юр? Можеш мені це обіцяти?
Юр дивиться на Улю своїми «особливими» очима довго-довго й нічого не може зрозуміти.
— Добре,— погоджується врешті.
ebooksa