Ви змірили мені живчик[6], але це, видно, не вдоволило Вас, бо поставили мені тепломір[7] під паху. І оце я перший раз дістала страх перед Вами, перший раз почула себе тільки Вашою ученицею: якими очима подивитесь на мене, якщо тепломір викаже нормальну температуру?
Коли Ви похилились наді мною, щоб витягти мені тепломір, і Ваші уста були так близько мого чола, що я чула на ньому їх подих, щось штовхнуло мене і я, не маючи сили опертись спокусі, схопила обома руками за Вашу шию і поцілувала Вас сильно, в самі уста...
І оце сталось щось неймовірне: Ви перелякались мого поцілунку.
Бути може, Ви взяли це за прояв недуги у мене, може, за божевілля, можливо, що Ваш страх навіть більше оправданий, ніж мій поцілунок, але саме те, що Ви, такий недоступний, такий величний, перелякались поцілунку дівчини, вплинуло на мене, як зимний душ на божевільного.
Сьогодні думаю, що пригода ця не могла щасливіше закінчитись для мене.
Бо, коли б Ви у відповідь на мій поцілунок здушили мене у своїх раменах так, щоб ледве дихнути могла, або коли б, обурений моїм зухвальством, без слова вийшли, тріснувши дверми, щоб аж шиби у вікнах задзвенькотіли, почалась би найнебезпечніша (часто невиліковна) фаза моєї недуги: я закохалась би в Вас, пане професоре!
А так Ви за одною візитою вилікували мене зовсім, за що повинна я Вам хіба вдячна бути.
Завтра буду на викладах у третій лавці. Прохаю, вилайте мене порядно за пропуск лекції у присутності всіх товаришів.
Ваша студентка Яра В.
1933
ПРИГОДА УЛЯНИ
Посланець, що приніс телеграму, застав Уляну у молочарні, як наглядала над розподілом ранішнього молока. Побачивши несподівано у дверях умундурованого поштового післанця, Уляна злякалася не на жарти. Телеграма на селі означає те саме, що смерть, у кращому випадку — важку хворобу когось із родини. Шість пар рук кинуло роботу, шість пар цікавих очей звернулося з тривожним питанням до Уляни; чи не приключилося чого, крий боже, злого панові в дорозі?
Уляна, зручно опановуючи своє хвилювання, як би нічого не зайшло, втиснула лихозвісний папірець до кишені, доручила ще раз відвезти молоко до Вишневих (вчора пані Вишнева жалілася, що молоко привезено десь аж коло десятої) і під розчаровані погляди трьох дівчат вийшла з молочарні.
В сінях розірвала швидко телеграму. Перебігла очима раз, потім іще раз і ще раз.
Дяка тобі, Всевишній, ніякого нещастя, а навпаки, щось несподівано радісного принесла із собою ота телеграма. Її чоловік Осип післязавтра, в дорозі до Каменівки, задержиться один день у Львові. Він хоче, щоб вона приїхала того дня ранішнім поїздом до Львова й зачекала на нього на двірці[8]. Мусило добре пощастити йому в дорозі, міркує Уляна. З порожною калиткою не кликав би він її в цей гарячий у господарці час до Львова. Вона ховає телеграму між свої старі пам"ятки до касети й, усміхнена, як би відмолоджена, вертається до своїх щоденних занять.
Її голос, звичайно такий строгий, коли зверталася до служби, тепер переливається від притаєної радості. Замість накрутити добре вуха пастушкові, що не допильнував як слід худоби, Уляна поклепує його по плечі й чисто по-материнськи погрожує, що другим разом вже не простить йому такого недбальства. Пастушок з витріщеними очима відходить, до краю здивований, а Уляна йде до кухні, щоб і там кинути якесь привітливе, тепле слівце.
Увечір у ліжку прочитує ще раз телеграму. Очевидно, поїде, це вона, ще вперше прочитавши телеграму, рішила. Тільки в першій хвилині, привчена до послуху, хотіла їхати, бо Осип собі цього бажав, а тепер поїде, бо вона собі цього бажає. Дивно, дійсно дивно, що досі їй ніколи і в думці не заманулося покидати отак без діла свою господарку й виїжджати кудись для своєї приємності. І звідки раптом така непереможна охота у світ? Хіба вона знає? Особливо ще й те, що вона навіть вдячності не може почувати до Осипа за це запрошення.
До біса! Хіба їй не належиться трохи світа побачити?
Гей, таж їй усього двадцять шість літ! Що вона теж досі не подумала ніколи про себе! Їй і досі не прийшло ніколи на думку, що ті двадцять шість літ не вічні: пролетять і не схочуть назад вернутись. Не було часу займатись своєю особою, бо хто ж у такому разі займався би домом, дітьми, молочарнею, худобою?
Від ранку до ночі все зайнята, все сторожка, все без дрібки вільного часу, а сама — все на останньому плані. І це має називатися життям?
ebooksa