Людське серце інколи таке химерне. Алєксі осмілився післати дівчаткові у віллу розкішну китицю хризантем. Квіти прийняли, зате його в дуже обережнім тоні витримані листи залишились без відповіді.
Ясне дівчатко мало свої химери. Та коли одного ранку артист Алєксі зважився приступити на вулиці до панни Комаренко і проти всяких товариських правил заговорив до неї, незнайомої, то цей крок не був уже випливом химерного настрою розпещеного публікою артиста. Він не міг не зробити цього.
Ясне дівчатко, збентежене таким несподіваним виступом, зупинилось, почервоніло, труснуло злісно головою і побігло просто додому.
Алєксі стояв якийсь час нерухомо, потім обернувся і важкими, повільними кроками подався до міста.
У два дні по цій невеселій пригоді зустрівся (зустріч на прохання артиста) артист державної опери Алєксі зі старим паном Комаренком.
Сивий пан говорив трохи клопітно:
Ваше зацікавлення, пане Алєксі, приносить мені та моїй рідні справжню честь... якби — якби не одна обставина... Я дуже нещасливий батько, пане Алвксі. Дуже нещасливий... Галюся... моя дочка, пане Алєксі, від уродження — глухоніма. Так, так, пане Алєксі, нас тяжко доля покарала — і тому ми так запопадливо закриваємо її стан перед світом, щоб захистити її і себе перед людським співчуттям. Бачите, який я нещасливий батько, пане Алєксі. Цей її стан вплинув, здається, теж і на її умовий недорозвій... Вона, незважаючи на свої двадцять два роки, зовсім ще дитина... Одне, чим можна зробити їй ще приємність, це дитячі забавки і квіти... Все інше зовсім її не цікавить...
Артист пригадав собі мрії про ті жінки, яких серце хотів би з"єднати своєю вродою, голосом і грішми, і подумав, що найкращі з них видались йому як забавки і квіти...
1933
ЩАСТЯ
— Як будеш слухняна, то бозя принесе тобі під ялинку лялю, що заплющує оченята, коли йде спати.
Ляля та вже два дні дожидала різдва у шафі, але дівчатко не знало про це й було слухняне. Дівчинці було ледве п"ять років. Велика ляля, така велика, як вона сама, зовсім збила її з пантелику. Вона стрибала, плескала в долоні, обіймала всіх, а очі блищали, як скло на сонці.
Це звалося щастям: п"ять літ і ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати.
Потім їй стало вже чотирнадцять літ. Ходила до третього класу гімназії і пильно стежила, щоб завжди мати гарненько зачесану голівку. Мама обіцяла доні за добрий поступ у науці рожеву шовкову сукенку. Доня вчилася пильно, і мама мусила дотримати слова.
Мама застала доню проти дзеркала в новій рожевій сукенці, з червоними плямами на личку.
— Боже! Таж вона має гарячку! — перелякано вигукнула мама.— Маріє, стеліть постіль: дитина хвора!
Дитина заплющила очі й не обзивалася. Дозволила зняти з себе черевики.
— Боже, вона непритомна! — заголосила мати.— Маріє, скидайте з неї сукенку!
Тоді доня розплющила оченята:
— Обережно, Маріє-любко, бо це ж шовкова сукенка!
ebooksa