Немає у світі нічого більш зворушливого, ніжнішого, як той перехід у дітей з «ти» на «ви», а потім знову на «ти».
Чим скоріше, тим краще. Від любові і смерті встерегтися не можна.
Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що якби так усі собі долею призначені зуміли знайти себе, то небо хіба мусило б заздрити землі.
Гей, молодосте, які сліпі в тебе очі, а як далеко ними бачиш!
Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грав на фортепіано.
Стали і слухали.
У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші цього сільського вечора, ця пісня вражала.
Їй (о серце жіноче, скільки у тебе очей, скільки у тебе вух?) впало на думку, що це грає, певно, одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йшов.
Але він так вслухався, що навіть не помітив її руху.
Опам"ятавшись, він сказав:
— Моя жінка мусить уміти грати на фортепіано.
Вона зиркнула на свої пальці, почервоніла і сказала винувато:
— Я не маю слуху...
Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице:
— Кожне твоє слово, любко,— це музика.
Скрипко душі людської, хто тебе настроює так, що раз твоя музика — правда, якої хіба у бога шукати, а раз — фальш, якій назви немає?
Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку:
— А все ж... а все ж... Господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом.
Про цю кривду роздумувала й ген-ген пізніше. Він був уже жонатий.
Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути!
ebooksa