300 миль на схід

— Одну хвилину, Herr Kanzler! — ​долинуло звідти. 

— Ми кудись ідемо? — ​здивовано запитав директор. — ​Мені здавалось, ти хочеш поговорити без зайвих вух. 

— Саме тому краще нам вибратися якнайдалі від мого кабінету… 

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Ці двоє були схожими: однакового зросту і статури, приблизно однакового віку — ​обидвом близько п’ятдесяти. І Реннер, і Шобер носили окуляри, щоправда, канцлер їх надівав лише для роботи, а перед виходом на вулицю знімав. Директор мав трохи більше сивини та спокійніші, аристократичніші манери на противагу холеричному Реннеру. 

Щойно чоловіки вдяглися для виходу, канцлер галантно попрощався з Емілією, поцікавившись, чи не підвезти її, бува, додому. Утім, дівчина рішуче відмовилась, пояснивши, що її супроводить наречений. 

— Ви розбиваєте мені серце, — ​жартома зітхнув наостанок Реннер і повів свого гостя службовими сходами, які провадили до внутрішнього двору будівлі Уряду. Тут світив один-єдиний ліхтар, вихоплюючи з темряви обриси присадкуватого чорного «Даймлера», що раніше належав, мабуть, британським чи американським військовим. 

Звідкілясь долинуло бадьоре привітання, і поруч із автомобілем з’явився водій у сірому однострої. В одну мить він опинився біля задніх дверей і відчинив їх для шефа та його друга. 

— Доброго вечора, Міхаелю, — ​відповів канцлер, знаком запрошуючи Шобера сісти першим. — ​Як твої справи? 

— Дякую, Herr Kanzler. Гріх жалітися, коли маю роботу. Іншим щастить менше… Бажаєте одразу додому чи заїдемо куди-небудь? 

— Відвези нас на Барнабітенґассе. Там, біля кнайпи «Grazer Hof», ми вийдемо. Потім можеш їхати додому. 

— Як скажете, шефе, — ​з тихою радістю в голосі відповів Міхаель. 

— Наш водій під час війни служив механіком в авіації, — ​сказав Реннер, вмощуючись на сидінні поруч з Шобером. — ​Отримав Хрест святого Карла, медаль за хоробрість, медаль за поранення. Але після Сен-Жермену[4] літати австрійцям, як ви знаєте, заборонено. А отже, сотні майстрів своєї справи залишилися без діла. І мова тут не тільки про механіків, як ви розумієте. Стрільці, пілоти… Усім довелося знаходити собі інший фах. Наш друг почав ремонтувати розгепані автомобілі. Оцей-от «Даймлер» добряче пошкодила міна. Британці просто попросили забрати уламки, а Міхаель зробив з нього елеґанське авто, в якому не відмовився би проїхатись і президент США. Еге ж, друже? 

— Якщо Herr Kanzler так каже, значить, так воно і є, — ​відповів Міхаель і завів двигун. 

Автомобіль виїхав із площі Баллгауз, потім попри Фольксґартен рушив до дільниці Санкт Ульріх. Минув Фолькстеатр, палац Траутсонів, а далі широкою Кірхенґассе, майже не змінюючи швидкості, дістався до потрібної адреси. 

Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути. 

Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку. 

— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — ​сказав Реннер, відводячи погляд від вікна. 

— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого. 

— Я обираю світлу сторону. 

— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите.