— Одну хвилину,
— Ми кудись ідемо? — здивовано запитав директор. — Мені здавалось, ти хочеш поговорити без зайвих вух.
— Саме тому краще нам вибратися якнайдалі від мого кабінету…
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Ці двоє були схожими: однакового зросту і статури, приблизно однакового віку — обидвом близько п’ятдесяти. І Реннер, і Шобер носили окуляри, щоправда, канцлер їх надівав лише для роботи, а перед виходом на вулицю знімав. Директор мав трохи більше сивини та спокійніші, аристократичніші манери на противагу холеричному Реннеру.
Щойно чоловіки вдяглися для виходу, канцлер галантно попрощався з Емілією, поцікавившись, чи не підвезти її, бува, додому. Утім, дівчина рішуче відмовилась, пояснивши, що її супроводить наречений.
— Ви розбиваєте мені серце, — жартома зітхнув наостанок Реннер і повів свого гостя службовими сходами, які провадили до внутрішнього двору будівлі Уряду. Тут світив один-єдиний ліхтар, вихоплюючи з темряви обриси присадкуватого чорного «Даймлера», що раніше належав, мабуть, британським чи американським військовим.
Звідкілясь долинуло бадьоре привітання, і поруч із автомобілем з’явився водій у сірому однострої. В одну мить він опинився біля задніх дверей і відчинив їх для шефа та його друга.
— Доброго вечора, Міхаелю, — відповів канцлер, знаком запрошуючи Шобера сісти першим. — Як твої справи?
— Дякую,
— Відвези нас на Барнабітенґассе. Там, біля кнайпи
— Як скажете, шефе, — з тихою радістю в голосі відповів Міхаель.
— Наш водій під час війни служив механіком в авіації, — сказав Реннер, вмощуючись на сидінні поруч з Шобером. — Отримав Хрест святого Карла, медаль за хоробрість, медаль за поранення. Але після Сен-Жермену[4] літати австрійцям, як ви знаєте, заборонено. А отже, сотні майстрів своєї справи залишилися без діла. І мова тут не тільки про механіків, як ви розумієте. Стрільці, пілоти… Усім довелося знаходити собі інший фах. Наш друг почав ремонтувати розгепані автомобілі. Оцей-от «Даймлер» добряче пошкодила міна. Британці просто попросили забрати уламки, а Міхаель зробив з нього елеґанське авто, в якому не відмовився би проїхатись і президент США. Еге ж, друже?
— Якщо
Автомобіль виїхав із площі Баллгауз, потім попри Фольксґартен рушив до дільниці Санкт Ульріх. Минув Фолькстеатр, палац Траутсонів, а далі широкою Кірхенґассе, майже не змінюючи швидкості, дістався до потрібної адреси.
Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути.
Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку.
— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — сказав Реннер, відводячи погляд від вікна.
— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого.
— Я обираю світлу сторону.
— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите.