— Комісару з Лемберга? — перепитав Реннер. — Отже, Вістович родом з Ґаліції?
— Наскільки мені відомо, так.
— Поляк?
— Ні, українець.
— Я, здається, також чув про ту справу з Упирем, хоча не надто цікавлюся кримінальними новинами.
— Віденська поліція тоді добряче пошилася в дурні: ми, навіть доклавши чималих зусиль, не змогли спіймати маніяка, коли той був у нас під носом. А якийсь провінційний комісар зробив це майже самотужки. Тільки лінивий із нас не кепкував.
— Даруй, що навіяв неприємні спогади, — трохи зніяковіло сказав Реннер.
Шобер відмахнувся.
— Я кажу «ми», маючи на увазі поліцію, а не себе, — пояснив він. — Сам я тоді служив поліційним юристом і не був причетний до цієї справи. Утім, мене зацікавила постать невідомого галицького розумаки, адже нечасто у провінції трапляються такі таланти. Я спробував з’ясувати, чи інші свої розслідування він провадив так само блискуче й, уяви собі, виявилось, що чимало вбивць і маніяків у Ґаліції пішли на шибеницю саме завдяки Вістовичу. Так само достобіса інших злочинців можуть поставити йому на карб свій арешт і ув’язнення. І, знаєш, Карле, якби я був письменником, як, приміром, сер Конан Дойл…
Шобер прикусив язика і, трохи зніяковівши, замовк.
— Ах, Йоганне! — засміявся канцлер. — Знаю я про твої літературні слабкості!
— Припини.
— Думаю, твій час ще настане. Ми ще почуємо про тебе, як про славетного автора. Нічим не гіршого за того англійця.
— Боже збав!
Реннер відпив ще коньяку, а тоді продовжив, повертаючись до головної теми:
— Гаразд, а як цей Вістович потрапив на службу до віденської поліції?
— За протекцією самого міністра внутрішніх справ. Два або три роки тому. Його перевели сюди з польової жандармерії, де він служив під час війни.
— Он як? Наш комісар, виявляється, непроста птиця.
— Можливо, хоча міністр потім про нього жодного разу не згадав.
Шобер замовк, проте його співрозмовник виразно чекав продовження.