Прийшовши тут, Домніка припочила трохи, а відтак вступила в сіни й під комин. Тут, саме посередині, поставила знак від хлопця (волосся) і, виконуючи руками різні рухи перед ними (вони представляли лице хорого), говорила без перерви й одностайним голосом ось що:
Повторяла се дев"ять разів, за кождим разом виконуючи нові рухи у воздусі, неначе фігури, й мов округ голови хорого, і за кождим разом щось здмухуючи і спльовуючи. Вкінці прорила в землі ножем хрест і шпурнула його далеко від себе.
Марійка не була при процедурі примовлення. Воно не було добре. Примівка тратила на силі в присутності другої особи, і її наслідки зволікалися…
Домніка опустила місце примівки й поступила до хати.
– Вже! – сказала поважно й потрохи втомлено й відітхнула, усівши на лавці коло печі. – Як Бог дасть, то йому зараз полегшає!
– Дав би Бог святий! – відповіла Марійка побожно. – До всеї іншої жури причиняється ще й гризота про його здоров"я. Івоніка каже, що він дуже змарнів.
– Змарнів! – закинула Домніка глумливо. – То що, що змарнів? Таже їх тримають там, як собак! Я знаю! Спитайте його, чи він коли був ситий, відколи від вас пішов? Га! Я знаю; я була більш десяти років у місті; я не була сліпа! Я багато виділа й чула!
По хвилині бистрої надуми, під час якої її чорні очі оббігли блискавкою хату, додала:
– Я незадовго буду з ним і перекажу йому дещо від вас! З неділі, як Бог дасть діждати і як мені що в дорозі не станеться і я не заслабну – бо я слаба, та лиш Бог один знає, як я з отим бовваном гарую і яка я слаба – то підемо з Ілією в місто. Злагодьте дещо для нього! Спечіть кілька хлібів або малаїв, доложіть кусень сиру й масла, а як маєте солонини[238], то дайте й солонини; принесіть до мене, і я або Ілія передамо йому. Ілія викличе його з касарні, а я вже сама передам йому та перекажу, що треба. По слабості буде жадний маминого хлібця; а там дістає три рази денно їсти або, може, лише рано й увечір. Так, так, мамцю! – тягнула з великою щирістю дальше. – Зробіть, як я кажу! Злагодіть усе, а я вже візьму те з собою та зроблю так, аби добре було. Буде тішитися, бідний. Якби ви не мали часу, – додала ввічливо, – то злагодьте лише усе, а я прибіжу сюди та й поможу вам зробити. А як ні, то дайте мені муки додому. Я все дома пороблю і вже готове принесу вам. Муку могла б я вже і тепер із собою взяти, – додала байдужніше, – не треба б було по два рази ходити. Ви, може, не будете мати часу, а що я вже сама тут, то зроблю вам те зі щирої душі, і ще як зроблю! – додала майже співучо. – У мене нема дітей, але я знаю, як мамі на серці, коли вона видить, що її дитина голодом мліє і над нею збиткуються. Я се добре знаю, і чому мені не помогти, як можу?
Марійка зворушилася тими словами до глибини серця й обтерла долонею сльози, що тиснулися їй до очей.
– Бог заплатить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна красно подякую! – відповіла так само щиро. – Оце, що ви кажете, ви добре кажете! А якби ви були такі добрі та й спекли зо два буханці хліба й зо два малаї, то б мали поману[239] за мене, слабу та нездорову. Муку може вам Сава віднести. Він і так має іти по світло до Мендля.
Домніка злякалася.
– Сава? – кликнула. – Ей Боже! Сава не донесе до мене всієї муки. Він простісінько піде з мукою до Рахіри, та й там зроблять собі з неї празник. А хоч і принесе, то певно лише половину з того, що ви дасте. І хоч би він їй і сам не дав, то вона видере від нього. Він же не витримає, аби не вступити вперед до неї. Дайте мені вже ліпше все відразу; я собі сама понесу, попечу все красно й уже вам готове принесу. А як хочете, то віднесу вже прямо до хлопця, та не будемо часу тратити. Йому кождий день там чорний, як ніч. Вже я для нього що зможу, то найліпшого зроблю; він у мене хлопець жвавий і добрий! – додала, як перше, щиро і побожно. – Спустіться лише на мене!
Вона звернула свої проникливі очі на засмучену жінку перед собою і додала:
– Село осиротіло, відколи він пішов.
Марійка хитала мовчки головою.
– Чи лиш воно осиротіло! – відповіла гірко. – Чи лиш воно осиротіло? Але я вже послухаю! – додала, підводячися з лавки. – Зроблю, як кажете! Дам вам тепер муки, візьміть із собою, а все, що злагоджу, наднесу завтра до вас сама! Богу дякувати, що йдете в місто! – додала, ущасливлена думкою, що бодай хтось її близький побачить любимця і передасть її посилку. Івоніка аж за тиждень буде у нього, а він, певно, зрадіє, як побачить знайомих із села, та ще до того Домніку із клуночком від мамки.
Утерши сльози, що мов мухи лізли їй в очі, почала нишпорити по хаті.
– Відколи знаю, що Михайло слабий, то не маю супокою ні вдень, ні вночі, – говорила, обернена плечима до жінки, що сиділа на лаві та слідила за кождим її рухом. – Здається мені, що таки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Доста, як Івоніка йде! Казав, що буде щонеділі ходити! Щонеділі! То вже хай він ходить! Я рада, що він буде ходити! Все йому буде легше, як побачить тата! Та й казав Івоніка, що він смутний… А мені при тих словах так, якби хто студений ніж у серце всадив… А ви як гадаєте, Домніко, як ви гадаєте?
Домніка потішала розумними словами, що промовляли щиро до серця, а відтак тим, що все «минає». Все мало свій час і все минає. І не таке, та й минає. Вже які вона гризоти мала у своїм житті, гадала, що в землю піде з жури. А Бог дав, та й усе минуло, та й вона й до сьогодні живе. Коби здоров"я…
ebooksa