Вона зітхнула.
– Такий уже вдався! – відповів Івоніка.
І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.
– Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! – докинула ще Марія.
Обоє замовкли.
Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски й лоскотіло дерево в печі… Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні.
– Маріє!
– Гай, бадіко!
– Я гадаю, чи не було би не зле піти сього року до святого Івана до Сучави.
Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:
– Чому мало би бути зле? Але що понесемо?
– Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров"я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.
– Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув! – потвердила Марія. – Тоді б я знов відтхнула! Вже б я знала, що маю його при собі й нічого не боюся!
По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:
– Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?
– Підемо обоє.
– Я про се собі вже давно сама гадала, – сказала, – але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.
– Котра Анна?
– Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої[242] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по Великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від"їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:
«Чого ви такі марні, лелічко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!»